Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Проте, Дік Сенд зробив вітальний жест і незнайомець, беззаперечно зрозумів його, оскільки, завагавшись на хвильку, знову рушив вперед.

Тепер Дік Сенд міг розгледіти його.

Це був високий чоловік, років з сорок, не більше, з сріблястим волоссям та бородою, з жвавими, прудкими очима та майже чорний від засмаги, яка буває лише у кочівників, вічно мандруючих на відкритому повітрі лісами та рівнинами. Незнайомець був вдягнутий у широкополий капелюх та куртку з вичененої шкіри; до високих — по коліна — шкіряних чобіт було прикріплено великі шпори, що дзвеніли з кожним кроком.

Дік Сенд з першого погляду зрозумів — так воно і виявилось, — що перед ними не індіанець, корінний житель пампи, а швидше іноземець, сумнівний авантюрист, яких чимало можна зустріти в цих далеких краях. Судячи з його стриманих манер та рудуватої бороди, можна було навіть припустити, що за походженням він англосакс. В будь-якому випадку, він не був ані індійцем, ані іспанцем.

Здогадка ця змінилася на впевненість, коли Дік Сенд промовив до нього англійською: «Ласкаво просимо», а незнайомець відповів тією ж мовою без жодного акценту.

— Ласкаво просимо вас, юний друже! — сказав він і, підійшовши ближче, міцно потиснув руку Дікові Сенду.

Неграм, супутникам Діка, він лише мовчки кивнув головою.

— Ви англієць? — запитав він у Діка.

— Американець, — відповів юнак.

— Мешканець півдня?

— Ні, мешканець півночі.

Ця відповідь неначе потішила незнайомця. Він ще раз щиро, чисто по-американськи, потряс руку Дікові Сенду.

— Чи можу я запитати вас, мій юний друг, яким чином ви опинилися на цьому березі?

Однак, перш ніж Дік Сенд встиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха та низько вклонився.

Місіс Уелдон вийшла на пляж та стала перед ним.

Вона сама відповіла на питання незнайомця.

— Добродію, — промовила вона, — ми зазнали краху. Наш корабель вчора розбився на цих рифах!

На обличчі незнайомця співчутливо скривилося. Повернувшись до океану, він подивився, чи не видно де-небудь корабля.

— Від нашої шхуни не залишилося нічого, — сказав Дік. — Прибій розтрощив її остаточно цієї ночі.

— І передусім ми хочемо дізнатися, — додала місіс Уелдон, — де ми знаходимося.

— На узбережжі Південної Америки, — відповів незнайомець. Здавалося, питання місіс Уелдон дуже здивувало його. — Хіба ви маєте сумніви щодо цього?

— Так, добродію, — відповів Дік Сенд, — тому що буря могла віднести корабель вбік і я не мав можливості визначити його положення. Однак, я прошу вас точніше вказати, де ми є. На узбережжі Перу, чи не так?

— Ні, не так, мій юний друже! Трохи південніше. Ви зазнали краху біля берегів Болівії.[53]

— Ага! — вигукнув Дік Сенд.

— Ви знаходитеся в південній частині Болівії, майже на кордоні з Чилі.

— А як називається цей мис? — запитав Дік Сенд, вказуючи на північ.

— Не знаю, — відповів незнайомець. — Я добре обізнаний у внутрішніх областях країни, які мені часто доводилося відвідувати, проте на цей берег я потрапив вперше.

Дік Сенд обдумав те, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований, оскільки, не знаючи сили течії, легко міг помилитися в своїх розрахунках, та й помилка виявилася не такою вже й великою. Дік, ґрунтуючись на тому, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав краху десь між двадцять сьомою та тридцятою паралеллю південної широти, а вони виявилися на двадцять п'ятій паралелі. Судно подолало довгий шлях і в такому незначному відхиленні не було нічого дивного.

Окрім того, що Дік не мав жодних підстав сумніватися в правдивості слів незнайомця, а, оскільки, цей берег належав Нижній Болівії, було зрозумілим, чому він такий безлюдний.

— Добродію, — промовив він до незнайомця, — судячи з вашої відповіді, я припускаю, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?

— О, Ліма далеко. Ліма там, на півночі!

Місіс Уелдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, дуже уважно придивлялася до незнайомця. Проте, ані в його поведінці, ані в його словах вона не помітила нічого підозрілого.

— Добродію, — промовила вона, — даруйте, якщо моє питання видасться вам нескромним. Адже ви не є уродженцем Болівії?

— Я американець, так само як і ви, місіс…

Незнайомець змовк, чекаючи, що американка назве йому своє ім'я.

— Місіс Уелдон, — відповіла вона.

— Моє прізвище Гарріс, — продовжував незнайомець. — Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я покинув свою батьківщину і живу в пампасах Болівії, а тому мені дуже приємно зустріти співвітчизників!

— Ви постійно проживаєте в цій частині Болівії, містере Гарріс? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, на чилійському кордоні, однак зараз прямую на північний схід, в Атакаму.

— Отже, ми знаходимося недалеко від цієї пустелі? — запитав Дік Сенд.

— Цілком вірно, мій юний друже. Вона починається за гірським пасмом, що видніється на горизонті.

— Пустеля Атакама? — повторив Дік Сенд.

— Так, так, — підтвердив Гарріс. — Ця пустеля дуже своєрідна і зовсім не схожа на іншу Південну Америку. Це найцікавіша і занадто мало досліджена країна.

— І ви прямуєте туди один? — запитала місіс Уелдон.

— О, це не вперше! — відповів Гарріс. — За двісті миль звідси розташована велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе. Вона належить одному з моїх братів і я часто гостюю в нього, перебуваючи там у своїх торгових справах. Якщо ви бажаєте відправитися зі мною, на вас чекатиме там найщиріший прийом, а звідти вже легко дістатися до міста Атаками. Мій брат з великою радістю надасть вам необхідні засоби для пересування.

Ця пропозиція, здавалося від чистого серця, промовляла на користь американця, який негайно продовжив, звертаючись до місіс Уелдон:

— Ці негри — ваші раби?

І він вказав на Тома та його товаришів.

— В Сполучених Штатах більше не існує рабів, — жваво заперечила місіс Уелдон. — Північні штати давно знищили рабство і мешканцям півдня довелося наслідувати їхній приклад.

— Ах, дійсно, саме так, — сказав Гарріс. — Я й забув, що війна 1862 року вирішила це важливе питання. Прошу пробачення у цих славних людей, — додав Гарріс з відтінком іронії, так само, як говорили з неграми американці з південних штатів. — Побачивши, що ці джентльмени служать вам, я подумав…

— Вони не служили і не служать мені, добродію, — перервала його місіс Уелдон.

— Ми вважали б за честь служити вам, місіс Уелдон, — сказав старий Том. — Однак, нехай буде відомо містерові Гаррісу, що ми нікому не належимо! Так, я був рабом, це правда. Коли мені виповнилося шість років, мене продали в Африці в рабство. Однак, мій син Бат народився, коли я вже був вільною людиною, і всі мої супутники — діти вільних людей.

— Я можу вас з цим тільки привітати, — відповів