Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Гарріс тоном, в якому місіс Уелдон почулося кепкування. — Втім, на землях Болівії немає рабів. Отже, вам нічого боятися, і ви можете бути тут так само вільними, як і в штатах Нової Англії[54].

Цієї миті з печери, протираючи очі, вийшов маленький Джек в супроводі Нен.

Побачивши матір, він прожогом кинувся до неї. Місіс Уелдон зустріла його ніжним поцілунком.

— Який славний хлопчина! — промовив американець, наближаючись до Джека.

— Це мій син, — відповіла місіс Уелдон.

— О місіс Уелдон! Ви, напевно, під час цих тяжких випробувань страждали вдвічі більше: за себе та за сина!

— Дяка Богові, Джек здоровий та неушкоджений, як і всі ми.

— Ви дозволите мені поцілувати це чарівне дитятко? — запитав Гарріс.

— Охоче, добродію, — відповіла місіс Уелдон.

Але, вочевидь, містер Гарріс не сподобався маленькому Джекові: він лише щільніше притиснувся до матері.

— От як! — вигукнув Гарріс. — Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Я здаюся тобі страшним?

— Вибачите йому, добродію, — квапливо промовила місіс Уелдон. — Джек дуже сором'язлива дитина.

— Ну добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче, — відповів Гарріс. — Коли ми дістанемося асьєнди, там для тебе знайдеться чудовий поні, який допоможе нам здружитися.

Сама згадка про «чудового поні» пом'якшила маленького Джека не більше, аніж пропозиція поцілувати містера Гарріса.

Місіс Уелдон невдоволено поспішила змінити тему розмови: вона боялася, що непривітність Джека зачепить за живе людину, яка так люб'язно запропонувала їй свої послуги.

Дік Сенд міркував над пропозицією піти до асьєнди Сан-Фелісе. Це, згідно Гарріса, означатиме перехід в двісті миль чи то лісами, чи то голою рівниною — без сумніву, дуже стомлива подорож, позак жодних засобів пересування не було.

Дік поділився своїми сумнівами з Гаррісом та очікував на відповідь американця.

— Дійсно, це досить довгий перехід, — промовив Гарріс. — Однак в лісі, за сто кроків від берега, на мене чекає кінь, якого я хочу віддати у розпорядження місіс Уелдон та її сина. А для нас піший перехід не викличе ніяких труднощів і не буде занадто стомливий. До речі, коли я говорив про двісті миль, я мав на увазі шлях вздовж звивистого берега, яким тільки-но подолав сам. Але якщо ми підемо навпростець, через ліс, дорога скоротиться щонайменше миль на вісімдесят. Долаючи в день до десяти миль, ми без особливих зусиль дістанемося асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

— Якщо ви дійсно хочете довести свою вдячність, то прийміть моє запрошення, — відповів Гарріс. — Мені, щоправда, ще жодного разу не доводилося перетинати цей ліс, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звиклий до мандрівки пампою. Ось з продовольством гірше. Я прихопив з собою рівно стільки, скільки потребую сам, щоб дістатися до Сан-Фелісе.

— Містере Гарріс, — промовила місіс Уелдон, — на щастя, в нас провізії більше ніж достатньо і ми охоче поділимося з вами.

— Відмінно, місіс Уелдон! — вигукнув Гарріс. — На мою думку, краще не придумаєш. Нам залишається тільки вирушити в дорогу.

Гарріс повернувся було до лісу, щоб привести залишеного там коня, однак Дік Сенд спинив його новим запитанням.

Йому дуже не хотілося віддалятися від берега та заглиблюватися в дикий ліс, що простягається на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком і він вважав за краще йти вздовж узбережжя.

— Містере Гарріс, — сказав він, — замість того, щоб йти сто двадцять миль Атакамською пустелею, чи не краще нам рухатися вздовж берега? На північ або на південь — немає значення, аби лиш дістатися найближчого приморського міста.

Гарріс злегка насупився.

— Мій юний друже, — сказав він, — наскільки погано я знаю це узбережжя, однак мені здається, що найближче приморське місто знаходиться від нас за триста або чотириста миль.

— На північ — так, — перервав його Дік, — але на південь…

— А на південь, — заперечив американець, — треба буде дістатися самого Чилі. Так що перехід коротшим не стане, а на вашому місці я постарався б не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Особисто я, на превеликий жаль, не зможу супроводжувати вас там.

— Хіба кораблі, що виходять з Чилі в Перу, не проходять повз цей берег? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, — відповів Гарріс. — Вони тримаються у відкритому морі, і ви, ймовірно, не зустріли жодного судна.

— Так і є, — промовила місіс Уелдон. — Отже, Діку, чи маєш ще якісь запитання до містера Гарріса?

— Лише одне, місіс Уелдон, — відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися. — Я хотів би дізнатися у містера Гарріса, в якому порту ми могли б відшукати судно, яке доставить нас в Сан-Франциско.

— Насправді, мій юний друже, мені важко відповісти на це питання, — сказав американець. — Я знаю тільки, що в асьєнді Сан-Фелісе ми знайдемо спосіб доставити вас в місто Атакама, а звідти…

— Містере Гарріс, — перебила його місіс Уелдон, — не думайте, будь ласка, що Дік не хоче прийняти ваше запрошення!

— Ні, місіс Уелдон, звичайно, ні! — вигукнув юнак. — Я готовий з вдячністю пристати на пропозицію містера Гарріса, але все ж таки жалкую, що ми не знаходимося на декілька градусів вище північніше або південніше. Тоді б ми були ближчі до якогось порту, нам легше було б повернутися на батьківщину і не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

— Прошу, я дуже радий! — промовив Гарріс. — Як я вже казав, тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене справжнє задоволення зробити вам послугу.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон. — Однак, я б не хотіла забирати в вас коня. Я доволі витривалий пішоходець.

— А я ще витриваліший, — ухилився Гарріс. — Я звик мандрувати пампою і, в будь-якому випадку, я не затримуватиму наш караван. Ні, місіс Уелдон, конем поїдете ви та ваш маленький Джек. Можливо, дорогою ми зустрінемо когось із працівників асьєнди. Якщо вони їхатимуть верхи, ми заберемо їхніх коней.

Дік Сенд розумів, що, висуваючи нові заперечення, він лише засмутить місіс Уелдон.

— Містере Гарріс, — сказав він, — коли рушаємо?

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів Гарріс. — Дощовий сезон розпочинається тут в квітні і потрібно зробити все можливе, щоб ви дісталися асьєнди Сан-Фелісе раніше його початку. Дорога через ліс — найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко забираються в ліс: вони вважають за краще грабувати на узбережжі.

— Томе і ви, друзі мої, — повернувся Дік до негрів, — нам залишається тільки підготуватися до походу. Відберемо із запасів провізії лише те, що найлегше нести, спакуємо до торби і кожен візьме свою.

— Містере Дік, — промовив Геркулес, — якщо бажаєте, я сам один понесу весь вантаж.

— Ні, мій славний Геркулесе, — відповів юнак, — краще розподілити ношу між усіма.

— Ви, схоже, силач, Геркулесе, — промовив