Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

не було. Я дурів від нетерпіння. В розпуці застукав знову. Хтось підійшов до дверей, масно вилаявся й погрозив не стукати, бо до етапу ще й підвалу покуштую.

Робити було нічого. Знервований, підрізаний, мучився, силкуючись найти вихід.

А час минав. Стали викликати по чотирьох. Єдине, що я міг, зробив: попросив сусіду Сорочинського передати жінці, як принесе обід, щоби доганяла мене на етапі.

Розбитий вийшов у двірську загороду. Там було вже понад 40 душ. Серед кількох етапних з 8-ї камери відгукнувся до мене вчитель Шандрук Петро. Це розважило. Але терпкий морозний ранок давав себе чути й руйнував мої намагання бути бадьорим. Туманна імла оповила все навколо сумовитою тінню, творячи похоронну атмосферу, ніби відчувала, куди ми йдемо, й відповідала нашим настроям. Холодно було, холодно тут, на півдні, а що ж буде на півночі? Замерзну…

Тим часом вивели всіх 80 душ. Поставили в ряди по 10, перекликали, вирядили за списком і по два почали вводити до канцелярії. Там перепровадили пильний обшук: роззували, роздягали, обмацували до рубця, відбирали всілякі папери-документи, ножики, голки, мотузки, пояси; після огляду брали кожного до столу, фотографували, кого не встигли, відбирали відтиски пальців, підписи і знову ладнали на дворі.

Коло 10 години ввійшов у подвір’я «взвод конвоїрів». Нас вивели перед ворота, перекликали ще раз. Старший «конвоїр» скомандував, 25 «конвоїрів» оточили нас густим колом, витягнувши шаблі. Старший відрубав кілька «напутственних» фраз: нє разгаварівать, нє отставать, нє оглядиваться, ібо без предупреждєній рублю на мєстє, відчинились допрівські ворота і… почалась епопея без міри довгого й нелюдськи тяжкого етапу.

У дві руці перечислювали й перепускали на вулицю по два. «18-я» (пара) – і я опинився на вулиці.

Там творилось щось незвичайне. Вулиці, провулки, проходи між будинками загачені людьми. Ми колом загорожені кінними з голими шаблями. Зграї міліціонерів то тут, то там вигукують «разойдісь», «осаді назад», відпихають револьверами. Нарід, як хвиля на морі в негоду, то напре на вулиці, посуваючи міліціонерів, то враз хлине назад від напору кінних. Люди рвалися підступити, поглянути хоч здалеку на чоловіка, брата, батька… Кавалеристи гарцювали на вулиці, наступали на груди й безжалісно тиснули назад. Чути було хлипання, стогони, прокляття.

Пригадалася картина Рєпіна з «Декабристів» – «Етап на Сибір». Тоді й тепер. Доба абсолютизму та кріпацтва – і світ братерства й свободи. Контрасти далеких двох культур-епох… Але судово-процесуальні жахи монархічного тиранства бліднуть перед звірячою розправою чекістів.

Там кували тіло у кайдани, зате душа була свобідна, там вільно це робили. А тут гноблять не лише тіло, але й душу, і роблять по-злодійськи: скрадаються від людей, гонять арештанта, як звіря, не кажучи куди, коли, за що, відмовляючи йому в людському праві – востаннє оглянути, попрощатись з рідними… Що тепер сказав би Шевченко? Вчорашні кріпаки – сьогодні арештанти. Яким вогнем обурення і люті зайнялося б його бунтарське серце?!

Коли всі були по цей бік брами, начальник конвою гукнув «прігатовсь». Піші й кінні кругом і щільно нас обступили. За командою «шагом арш» ми швидко рушили.

Нарід глухо ахнув, почулись вигуки, «прощайте, о Боже», і маса сунула за нами.

Я махнув «прощайте» товаришам, що з німим болем в очах виглядали з камери, і потупцював у кольоні. Йти було незручно, бо коло мене їхав їздець. Треба було пильнувати, щоб кінь не збив і не поквасив широченними підковами. А йшли дуже швидко, наче тікаючи від настигаючого ворога. Кожний схилившись думав тяжкую думу. Самі собою пригадались Шевченкові слова:

Як сотнями в кайданах гналиВ Сибір невільників святих,Як мучили і розпинали, і вішали…

Яка ріжниця – тоді й тепер?! Втішно ставало, що тоді одиниці несли мученицький хрест, а тепер тисячі тружеників чорноземлі з найтемніших шарів стали ворогами правуючої зграї. Кріпшало переконання, що все це не даремно, що на сльозах і муках цих етапів випливе й заквітне доля України.

Пробігали містом. У центрі, на одній з вулиць, побачив гурт товаришів-учителів. Насторожені, повні співчуття й жалю обличчя приглядались до кожного, чи не пішов хто з їхньої братії. Боляче стало. Чи ж то я справді шкідлива для суспільства одиниця, що моє місце тут, під голими шаблями вірних псів-прислужників чекістів? Чей же вчора працював поруч з ними яко найчесніший, вважався навіть кращим за багатьох. Іменем чого завдають мені ці тортури, кидають на шлях катаржанина, розбивають життя, відривають від любої сім’ї?.. Боляче…

Доходячи до станції, ми зменшили крок. За нами кількатисячна маса, як по видатному покійникові.

На станційних воротях до рядів підбігла жінка:

– Олексієчку! – і кинулась на шию крайньому Григорині.

З несподіванки він присів. Народ зблизився. Підскочило два «конвоїри», стали відтягати зомлілу жінку.

– Таточку! Куди ж ви? Візьміть і нас, – зарюмсало гарячим жалем хлопченя і пробивалося до тата.

Та кавалерист, крутнувши конем на місті, збив хлопчину й розчавив йому тельбухи.

Маса жахнулася!..

– Іроди! Бандити! Братовбивці! – загули поодиноко й стали обступати нас щораз густіше.

– З коня його, сукиного сина, та об камінь головою…

– Рви рушницю… Стільки нас… Всім так буде, коли…

– Лажісь, – скомандував до нас начальник конвою, спохватившись, а до публіки:

– Разайдісь, ібо стрельбу открою моментально, – і пальнув з револьвера.

Публіка поточилася в боки, а ми попадали в болото. Жінки відвели від Григорини й понесли на станцію неживого хлопчину. Нас щільно оточили піші, а кінні стали витискати людей за станційну загороду.

Подія пройшла тихо. Ми, як зловлені звірі, сидячи в холодному болоті, чекали посадки. Перед нами стояв одиноко арештантський вагон і зажурено дивився густими чорними ґратами. Після Допру ґрати остраху не викликали.

На віддаль від нас народ обсадив вулиці, проходи, спритніші забігли поза станцію і звідтіль з пожадливістю востаннє надивлялися на своїх нещасних рідних. Дехто підходив до начальника конвою і просив про передачу.

– Ні под какім відом. Ухадітє, нєто сєйчас арестую. Конвой! Убрать всех с перону.

Він справді був невблаганий. Подумати, що коштувало б передати в’язневі сорочину, хай би там десь менше воші їли. Отже ні – пролетарський режім цього не дозволяє.

Сидіти на болоті ставало холодно. Я знов занепокоївся про одежу, гроші. Пильно вдивлявся кругом на людей, чи не побачу своїх або знайомих. Зло брало, що під боком хата, свої – виїду, ніхто й знати не буде, коли й де дівся.

Аж ось по той бік залізничих рейок побачив учня VI громади Тумку Костя. Він жалісно-слізно вдивлявся в мене; кивнув до нього. Підійшов ближче, але не знав, чого хочу. Щоб дати йому зрозуміти, я крикнув:

– Товариш конвоїр! Дозвольте сказати отому учневі, щоб переказав моїй жінці, хай винесе пальто і гроші, бо, бачите, в чому їду…

– Нельзя. Слихал пріказ. Сіді і молчі!

Знав, що так буде. Але Костеві цього було досить. Ще не кінчив вартовий, як Кость полетів на мою кватирю. А через хвилин 8 прибігла розгублена дружина