Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Та нова біда. Бачу, начальник конвою не хоче брати річей і гонить жінку. Вона плаче, благає, а він гонить. На щастя, проходив коло нас начальник Допру. Я майже зі сльозами упросив його допомогти. Він шепнув начальникові конвою, і я, ощасливлений до безтями, одягнув тепле пальто, заховав 70 карбованців і стиснув у руках записку: «Прощай, дорогий друже. Хай Господь тобі надає сили, а нам щастя тебе живим побачити. Пиши. Цілую. Маруся».

Я заспокоївся. Глянув бадьоро в набиті людьми вулиці. Чомусь хотілося, щоб усі мене бачили. Хай на мойому прикладі всякий, хто знав мене, упевниться, кого, за що і як тепер мордують…

Та не довго вдивлявся. Підлетів засапаний одеський поїзд, і нас почали впихати у вагони. Стоячи в черзі, я побачив гурт моїх учнів. Певне, Кость сповістив, щоб востаннє глянули на свого бідолашного вчителя, з котрим три роки дружньо навчалися, улаштовували вечірки, вистави, ніколи не сподіваючись у ньому бачити арештанта. І певний був, що не за злочинця мене вони вважали. Знали, що забрали нас (мене й завідувача) за щось «інше». Чи ж відчувають вони суть отого «іншого»? Так! Воно в їхніх юнацьких душах зв’язане зі мною, з їхнім нужденним станом, зі всією долею українською. Вони його гірко відчувають і висновок зроблять непомильний. Боляче й наче соромно було дивитись в очі їхні чисті дитячі, повні щирого жалю до мене, а хотілося вдивлятись довго-довго. Картина була зворушлива: дівчата втирали сльози, а хлопці без перестанку махали мені шапками.

– А ну, ти? Что рот разінул? Прахаді, – і штовхнув у плечі. Я подав корзинку приятелеві, випростався на ступеньках перед входом, махнув шапкою в один бік, де стояла дружина, та в другий, звідкіль махали учні, і, гукнувши «прощайте», зник у заґратованні.

Сентименти розвіялись, коли ввійшов у надвірні ґрати-двері, пройшов другі до камер, переступив треті ґрати-перегородку, і зачинились за мною четверті ґрати-двері арештантського «купе» в півтора метра ширини, такої довжини і трішки більшої висоти.

– Платнєй, платнєй, ето вам нє в ресторанє, а в «собачем ящікє», – порядкував «конвоїр».

Він називав речі власними іменами. Нас укидали – скільки влізе. Я був чотирнадцятий; без того повернутись буквально було ніде, а ще вперли чотирьох, бо в кожен «ящік» 18 по «нормє палагаєтся». Матінко моя! Та тут для трьох чоловік сидіти, а лягти ні одному. Як же його розміщатись?!

– Чево сталпілісь, как овци? Нянькі вам нада? Вилазі на полкі по 3 челавєка.

Довго маніжитись не було чого. Вискакували на вільні нари. Мені припало крайнє місце. В кулево-схилястому дасі вагону воно було найзручніше, бо я, невеликий на зріст, міг сидячи хоч вирівнятись, опершись головою об стелю. Сусіди – високі сиділи в три погибелі згорблені протягом півтораденної дороги до Харкова. Що за мука була та їзда?! Не кажучи про сон, не було де протягнутись, поворушитись. Сиділи скоцюрбившись, один на одному. Як один повертається, то всіх здавлює. А духота – нестерпна.

На верхніх полицях були хлопці, що спокійно приймали найжахливіші речі.

– Ну й купе? Куди нашій допрівській бані! Нашим дідам і не снилась така їзда, – жартував Шандрук.

– Попаримось, знесемо, як собаки, – обзивався ворушачись Зенченко.

– Знесем, зазнаємо на власній шкурі, натопим атомів терпцю за ціле покоління. Коли ж настане день відплати… Боже! Я дурію від цієї думки. Уявіть, що то буде за відплата! Такої світ ще не бачив, історія не знає. Ну, ну. Хай грають, дограються, ой, дограються.

– А казали: тюрми зруйнуємо, кайдани знищимо. Аж на тобі – попридумували ще кращі, – додав хтось знизу.

– Еге, – продовжував дядько Туренко. – Я за миколаївських часів на каторзі був, але за чотирьома ґратами не сидів і «собачого ящика» не нюхав. Хоч мав кайдани на руках, але танцювати в них я міг свобідно, а тут на бік повернутися не можна. Ось ноги задеревіли, як колоди.

– Це так перевернули світ! А догори ногами б їх усіх перевернуло, – сердився Шандрук, намагаючись покласти ноги на груди товаришеві. – Та коли б тому Сталінові стільки раз на годину ткнулося, скільки я раз поворухнусь, як гаспид, то давно б дубився він разом з Леніним у тому мавзолєї.

– Постріляли б сукини сини зразу й не крутили б. Хоч би знав, щo кості на своїй землі зотліють. А то запроторять десь до самоїдів, та й там тобі капут.

– Цікаво, чи оті сьогоднішні заправили, хвалені революціонери, що «триста літ за нарід по тюрмах гнили» та свободи добивались, чи хоч один з них їздив так, як ми оце, в «собачому ящику», – фільософував Зенченко, пробуючи сидіти горілиць, піднявши ноги вгору.

– Кий чорт, – резюмував Туренко, – пройшов отам який кільометр по етапу на свіжому повітрі, пересидів на пересильній десь із місяць, шмигнув за кордон і розписується, що по тюрмах гнив. Ні, хай би він більшовицького арештантського щастя скуштував, а тоді б що заспівав. Революціонери – за чужими плечима.

– Ану там? Что за разгавори? Замрі і нікаторих іначе…

Туренко нишком продовжував;

– Коли б не одурачені салдати, чортову маму мали б Леніни та Сталіни це панування. Тепер не один б’є себе по келипові, та пізно: замість тих, хто колись життя клав-продавав, Сталіни сьогодня мають тих, що продають совість. І жирують…

Серед таких розмов, задихані, як вівці в спеку, провели ми день і ніч. Найбільше допікала жара й снага. Пити хотілося до болю, в роті сохло, дихання забивало. Коли б воля – пив би десять раз на годину. А тут півдня не давали зовсім, хоч благали ми, як діти. Опівночі умлів старий селянин Іваха. Його винесли на коридор і снігом відходили. Після цього й на нас змилосердились: на кожній великій станції набирали чайник води. Але що того чайника. Тут один половину його подолав би. Як спраглі в пустині, наставляли через ґрати горнятка і, ніби цілющих крапель, приймали воду, лише закроплюючись.

Єдиною прохолодою була оправка. Вийдеш, випростаєшся, лигнеш свіжішого повітря в коридорі, та рідко хто черги дочекався.

Одурманені спекою й снагою, нетерпляче чекали Харкова. Аж другого дня під вечір під’їхали до червоної столиці. Крізь ґрати просмикнулась баня знайомого харківського вокзалу (двірця). Потяг став, та нас не випускали.

Незабаром нас підхопив якийсь одушливий паротяг і повіз десь в об’їзд Харкова. Куди б це? Дехто занепокоївся. Припускали все, кому що в голову лізло. А Бурятинський звідкільсь дістав такі відомості:

Чекісти мають економний спосіб нищити людей. За Харковом є глибокі прірви, з яких до війни добували коштовну глинку. Тепер, як Харків став столицею й розрісся, не гарно для комісарської пихи, щоб побіч столиці стирчали прірви. Засипати й заселити. Заходились, але силу грошей та праці треба, навіть землі поблизу