Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Особливо гостро виявилось це бажання, як нас – старших арештантів, «зі стажем»[44], 2 – 4 місяців побуту в Допрі, перевели в «нижчі» камери, т. зв. «робочі».

Це були звичайні смердючі, глухі підвали, де за доброго часу, колишній власник теперішніх допрівських будинків, гандляр нафтою Зухман тримав смолу, дьоготь, нафту тощо. В часи, коли державні злочинці намножились, як гриби, мусіла адміністрація Допру ці, ще не вивітрені від дьогтю й смоли, льохи, перетворити на житло, назвавши їх «робочими камерами».

Труду особливого не завдало. Довелось лише прорубати чотири дірки, міцно замурувати в них потужні ґрати, – і чотири «робочих» готові.

Набили їх, дійсно, як оселедців. Сморід, парнота, тіснота – щось жахливе. Вісім днів перебування в «другій робочій» залишалися в пам’яті на все життя: не було де кроку поступити; половина спала стоячи, за місце сісти було десятки черг, за них билися до крови; за вісім днів винесли з одної тільки «другої робочої» 5 душ: двох мертвих, а трьох непритомних; причини певні: задушлива атмосфера.

Доводилось вірити, що «робочі» камери утворені на смерть, стали серіозно трактувати, що ГПУ вигадало новий спосіб нищити людей – в «робочих» камерах.

Не один з нас радий був і на «ворона» сісти, аби лиш свіжого повітря ликнути. Прогульок чекали ми, як Бога, а з них до камер ступали, як на страту.

Заявили рішучий протест проти смороду й тісноти (160 чол.), але адміністрація мовчала. Ми вчинили бунт: з прогульки не йшли до камери, поки не зменшать людей в ній щонайменше наполовину. Начальник Допру став умовляти нас, далі обіцяв «завтра» частину перевести в інше приміщення. Коли ж ми твердо заявили, що не підем усі до «робочої», він кинувся до канцелярії.

За чверть години влетів у подвір’я Допру відділ конвоїрів (40 чол.). Захряскали замки, й начальник відділу наказав нам іти до камери, бо «пустить в ход оружіє». Дехто з нас злякався: діло, очевидно, не на жарт схилялось, але більшість стояла в дротяній огорожі нерухомо.

Тяглась німа сцена. Ми мовчали, а команда відділу не знала, що робити, яким способом нас випхати.

Та скоро спосіб придумали. Чотири «конвоїри» увійшли в огорожу й за плечі почали нас випихати. Перший дався, але другий запротестував: «конвоїр» його за рукав, а він хапнув за кріс, другий його прикладом у плечі, а він «конвоїра» багнетом у живіт.

У мент вирвався зойк, якась раптова команда, залунало кілька десятків пострілів.

Ми попадали: між нами три ранених та один неживий. Приголомшені несподіваним, лежали ми в закам’янілім жаху.

Відділ зробив перестановку людей і залунала рішуча команда: «по адному поднімайсь і виході – в протівном случає рублю на месте». Чотирох «конвоїрів» з револьверами стали на воротах огорожі, чотири випихали кожного з огорожі, а решта стояла стіною через весь двір до камери.

За годину ми були в камері, крім шістьох, що змагалися з начдопру, та того, який проколов «конвоїра»; їх виділили від нас до канцелярії, після того ми їх вже не бачили.

V НА СОЛОВКИ

Ми прагнули етапу. Слово це тяжке, бо означало – прощай, рідний краю, нещасна родино, але жадоба вийти з темних смердючих мурів, не бачити знущань, хижацьких очей чекістських – приглушувала майбутнє незнаного етапу.

Він був загадкою для нас, бо ніхто не знав, куди підемо, що там жде арештанта.

Багато поголосок ходило про місця етапу. Росія величезна, «підходящих» для арештанта місцевостей і не счислити, отже, кожний малював собі майбутнє місце й долю по-ріжному. Ширилась масова думка, що нас кинуть на великі заводи (Дніпрельстан, Донбас); пізніш, як з канцелярії донесли, що готують списки – хто за контрреволюцію, а хто за щось інше, – курсували чутки про Туркестан, Сибір; лише дехто вгадував майбутню резиденцію арештантів – Соловки.

Це слово й сама місцевість до осени 1929 року в масі на Україні була мало відома. Та за кріваву цю осінь слово «Соловки» знала й мала дитина.

Одначе й Соловки не вселяли страху, бо ніхто не думав, щоб десь було тяжче пекло, як у Допрі. Тому всякий, чиє «дело» було за «Харковом», чекав етапу і благав Бога, щоб він був якнайскоріше.

Нарешті ми їх дочекались. Чи спричинили їх директиви з центру, чи прискорила їх неймовірна тіснота в Допрі, чи те й друге разом, – але було видно, що якась сила їх переводила інтензивно: одного четверга вивезли від нас 60 «контрреволюціонерів», другого 80. Чекали третьої черги.

Оголошувано про етап 2 – 3 годині до виходу. За такий час в’язень не міг навіть прощального листа написати, не тільки щось сім’ї заповісти.

Було звичайним явищем, що приїжджають до арештанта рідні, привозять теплу одежу, все, потрібне в далеку дорогу, а з нього вже й духу не стало. Добивається жінка, де чоловіка діли, але відповідь дістане так певну, що заплакана, розбита вертає додому і вважає чоловіка за пропащого, аж доки не одержить вістки з Соловок, а на це треба чекати та оплакувати 3 – 5 місяців; не одна й панахиду справить по помершому.

З напруженням чекали ми четверга. Та враз якась лиха причина нагло порушила наші сподіванки.

У понеділок 4 січня, о третій годині ранку, застукали гучно в двері. Ми посхоплювались вражені. Хрипливим голосом наглядач заявив:

– Слушай, 2-я рабочая! – і став вичитувати прізвища.

Шостим назвав моє. Обдало холодною дрожжю хвилювання. Нащурилась і закаменіла в нестямі вся камера. Це збільшувало острах. Чого так вдосвіта? Чи не на…

– «Название фамілії пріготовсь на срочний етап».

Однак сумнів був – на який етап: чи справді в далекий етап, чи до ГПУ на «лоно Авраамове». Всіх страшила незвичайна пора етапу. Вона пентеличила викликаних і не давала зробити бодай можливого: передати товаришами останнє «прощай» жінці, дітям, рідним.

Я був особливо приголомшений, бо до гноблячої думки – «чи не на розстріл» – додавалась ще одна біда. За кілька днів перед тим я зробив дурницю: передав додому тепле пальто, бо тут воно непотрібне, хіба для вошей добре пристановище; жінка мала передати щось практичніше. І от маєте! Їхати в розпалі зими в одній хатній куртчині. Морозом обдавало на гадку, як дригонітиму по холодних вагонах, як клякнутиму по невідомих стоянках без одягу, постелі, гроша…

Сірий ранок пасмом продирався через віконце і переконував, що таки справді на етап.

Хвилювання моє збільшувалось до болю, до непритомности. Я кинувся до начальства. Загримав у двері і викликав дижурного.

– Какой гад стучіт? – обізвався сердитий голос.

– Таваріщ! Войдітє в положеніє. Пошліте телефонограму ілі пошліте каво, здесь не дальоко, там заплатять. Ізвєстітє жену, пусть немедленно вишлєт вєщі, пальто і дєнєг… Я…

Але кінчити не дав, тільки засміявся, пославши мене «подальше». Я просив зі сльозами благання, припадав до дверей, але… ніхто не слухав.

Спокою