Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

10 років, сидів у нашій камері. Довідався він ще ранком, що сьогодні Хому братимуть. Весь день плакав та промовляв «нізащо пропав братуха», і з болючим острахом очікував вечора.

Коли «процесія» з 10 озброєних та 4 пов’язаних промайнула повз вікно, він силою всіх грудей крикнув: «Прощай, Хома, умри спокійно», – і безсило повалився на нари.

На його крик полетів у вікно камери великий камінь, засвистали всі дозорці, а за хвилину вилетів дижурний і забрав напівпритомного Заболотного до підвалу.

Врізався в пам’яті такий факт. Засудила сесія батька та двох синів – Кропивницьких: старого на 8 років, а синів до вищої міри «соціяльного захисту» – розстрілу. Батько на «процесії» втратив розум, а сини сміливо й спокійно очікували смерти.

Вело їх 6 вартових і, на диво, незв’язаних.

Була відлига вдень, а під вечір вдарив мороз.

Щойно вивели з брами й ступили на хідник, як менший Кропивницький – Левко вмент збив з ніг «конвоїра» й пустився тікати, але… на четвертому кроці посковзнувся і впав. Не встиг він піднятись, як пальнув стріл, і втікач, коливаючись, посунув боком по бруку.

– Ложісь! – гукали «конвоїри» старшому Кропивницькому, збивши його прикладами до землі, а три з них наздогнали молодшого і всадили в нього по кулі з наганів.

Водночас засюрчали свистки, повибігала сторожа, залунало ще кілька пострілів у вікна камер, супроводжених пустою лайкою, і постріленого Левка понесли, а старшого повели в двір Допру.

За кілька хвилин прискочив «ворон» і по хвилі зник.

Камери заніміли в мовчанці: ніщо не писне, крім настирливих кроків збільшеної сторожі в коридорах.

Ніч пройшла в остро-нервовому чеканні.

На ранок стали відомі подробиці свіжої події. Зі слів очевидців, Левка внесли до канцелярії скривавленого мертвого; прилетів «ворон»; озвірілі чекісти кинули зразу зв’язаного живого, а потім зверху на нього поклали мертвого брата й повезли.

Цілий ранок камери гомоніли про подію, щораз доповнюючи її новими додатками.

Враз, десь коло півдня, почувся голосний зойк:

– Ах! Боже мій! Душогуби, дайте мені його…

Ми кинулись до вікна. Перед брамою стояла простоволоса молода жінка і, в розпачі б’ючи в браму кулаками, кричала, плакала й кляла.

– Вбивці, де ви його діли? Дайте мені, тіло дайте! Ой, Боже…

Збігались люди. Прилетів «конвоїр» і став тягнути жінку до комендатури. Жінка впала й, соваючи ногами ревла, захищалась.

Страшне було видовище.

Люди не стрималися і, ніби змовившись, чи піддавшись якійсьневідомій силі, кинулись на «конвоїра». Він, збитий з ніг, підкидався над головами гурту, товчений, шарпаний зі всіх боків.

Маса так захопилася роботою, що не почула ні крику вартових «разойдісь», ні пронизливих свистів… Аж постріли трьох разом револьверів над головами та загін міліціонерів допрівської сторожі схаменули їх криком «руки вверх».

Міліціонери підняли потовченого «конвоїра», вирвали з руки баби шаблю, а весь гурт повели до ГПУ.

Все місто, певне, з зачудованням споглядало на цю збірну дружину «злочинців революції». Другого дня частину молодших і багатших з цієї дружини припроваджували до Допру й заводили на них «дело».

А жінка лежала на місці й хлипала – причитувала та проклинала:

– Душогубці, нелюди, за що ви його вбили. Боже ж мій, Льоню мій нещасний! Що ж я тепер з діточками робитиму…

Відхлипавши, встала й прийшла на те місце, з якого вчора підняли постріленого Левка, припала до землі і знов залилась в голосному риданні.

Підійшов селянин, підняв її і став розважати. Вона зігнулась, нашкребла землі з закривавленого місця, поклала в пазуху, перехрестилась і схлипуючи поволі пішла. В кількох кроках оглянулась, подивилася в бік Допру й гукнула:

– Бодай би вам усім така смерть, катюги, – і зникла в вулиці.

Ми стежили з вікна за кожним її рухом, словом, бо проти нашого вікна на вулиці все це діялось.

Довго несила була відігнати думок про цю картину. Уявлялось, скільки тих невинних матірних та жіночих сліз пролилось і ллється тепер?! Певне, всіх комуністів з чекістами витопить би можна. І за віщо вони стріляють людей, розбивають подружжя, сиротять дітей? Хіба ж можна за рік-два переродити, перебороти кам’яний мур народньої стихії?! Хіба можна в крові, в розстрілах прокладати новий устрій – колектив?

Відплата буде, за це, страшна, жахлива, як народня стихія вирине з берегів терпіння. Чаша його переповнюється… А суд народу – грізний суд…

Кожний день щиро обдаровував нас подіями; майже щогодини передавали через «волчок» (дірка в дверах) з камери до камери новину: вартовий побив до непритомности в’язня, там привели з «карантину» покаліченого, вчора стріляв «конвоїр» в шесту камеру й ранив двох, в 14-й викрили змову втечі, з 16-ї вночі забрали трьох до ГПУ й не вернули, в 3-й помер селянин від голодівки й т. ін.

Хоч ці новини були щораз страшніші й тримали в постійному напруженні весь Допр, проте, призвичаєний до крови, знущань, навіть до смерти, в’язень приймав їх доволі спокійно.

Не викликало особливого здивування, коли одного ранку ми застали голову Іванівської кооперативи Трохимчука мертвого; його арештували за «зрив» хлібозаготівлі, бо відмовився ходити по хатах і насильно забирати зерно; він не міг знести всіх страхіть Допру й уночі задушився власною торбою. Прибитим сумом провожали ми з вікна щовечірні мари з померлими в лікарні, без особливого реагування дивились на хворих у камерах. Не вражав такий факт, як голодування в’язнів; вони були в кожній камері, але здебільша залишалися без наслідків.

У нашій камері заявив голодівку Стеблина з Добрянки (сидів четвертий місяць, а на допит не кликали ні разу). Десять днів лежав він без ніякої уваги адміністрації. Лише одинадцятого дня прийшов лікар і став умовляти, щоб «зняв голодівку», бо «будєт хуже».

Щодня після того являвся він у дверях, щоб спитати, чи не помер Стеблина. На 12-й день хирлявий змалку Стеблина перестав рухатись, а на 14-й відняло йому мову. Від нього вже пахло мертвяком; до смердючого й чадного духу камерної тісноти додавались своєрідні пахощі людського тліючого тіла.

Ми зняли протест перед адміністрацією. Лише на 16-й день ледве-ледве дихаючого Стеблину винесли до допрівського околодку.

Всі переконані були, що Стеблина полегшив роботу чекістам – сам себе передчасно «розстріляв». Проте, ми помилились. Його взяли на штучний корм і через тиждень рівно «здорового» Стеблину привели знову до камери. Виглядав він, звичайно, гірше, як з хреста знятий, згорбатів, постарівся на років 15.

Хто знає, чи вернеться йому колишнє здоровля, бо три тижні, що з ним я прожив, ніяких ознак на поліпшення не було. Стеблина говорив по-дідівськи, крім теплої води, нічого не вживав з їжі, ходив – посувався, спираючись попід стіну, ні встати, ні сісти не міг. Напевне життя його знівечене навіки, бо ж не жарт – 16 діб нічого, крім води, в роті не мати.

Серед вражливих подій час наче скоро минав, але кожному остогидло життя допрівське, кожного гнітило, мучило незнання своєї долі, тому кожний