Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

сказав Фусія. — Зрештою я переконаний, що це все ні до чого, Акіліно, ти не знаєш людей. Побачиш, у Сан-Пауло повідомлять поліцію, а гроші загарбають.

— Знову ти засумував! — вигукнув Акіліно. — Я розумію, подорож довга, але що ж ти хочеш, слід пливти обережно. Не думай про Сан-Пауло, Фусіє, я ж казав тобі, що знаю там одного чоловіка.

— Я вже, брате, замучився, то не жарти так ганяти, маєш щастя, що натрапив на мене, — мовив доктор Портільйо. — Поглянь, яке змучене обличчя в бідного дона Фабіо. Але принаймні можемо тебе інформувати. Тримайся міцніше за стілець, бо впадеш з подиву, коли я тобі все розповім.

— Плантації першосортні, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Інженер дуже милий, вже закінчив з корчуванням та сівбою. Всі кажуть, що це ідеальна місцина для кави.

— Щодо цього все гаразд, — додав доктор Портільйо. — Але кепські справи з каучуком та шкірою. Тут діють якісь бандити, старий.

— Портільйо? Щось такого не пригадую, Фусіє, — сказав Акіліно. — Це лікар з Ікітоса?

— Адвокат, — відповів Фусія. — Той, який вигравав усі процеси Реатегі. Страшенно дере носа.

— Скупники тут не винні, сеньйоре Реатегі, присягаюсь вам, — сказав Фабіо Куеста. — Вони, власне, найбільш розлючені, ви розумієте, що це вдарило передусім по них. Виходить, що бандити існують насправді.

А доктор Портільйо: спочатку, друже Хуліо, я також гадав, що це скупники почали гендлювати наліво й вигадали собі бандитів, аби не продавати каучук вам. Але ні, річ у тім, що придбати товар їм стає дедалі важче, старий, я і дон Фабіо побували в усіх закапелках, навели довідки й пересвідчилися, що бандити існують. А дон Фабіо поводив себе, як справжній джентельмен, дорогою він хоч і захворів, але не покинув мене, що було, звичайно, з його боку, великою підтримкою, Хуліо, адже йти пліч-о-пліч з шанованим представником влади, губернатором Санта-Марія де Ньєви, — велика честь, це викликало загальну повагу населення.

— Для сеньйора Реатегі я готовий зробити набагато більше, — сказав Фабіо Куеста. — Зрештою, ви самі знаєте, доне Хуліо. Найприкріше мені через ту історію з бандитами, стільки зусиль коштувало нам переконати скупників, аби вони продавали каучук не банку, а вам.

— Треба було бачити, як він зі мною поводився, — мовив Фусія, — з якою зверхністю. Гадаєш, в Ікітосі він хоч раз запросив мене до себе в гості? Ти навіть не уявляєш собі, як я ненавидів того адвоката, Акіліно.

— Завжди у тебе та зненависть, Фусіє, — сказав Акіліно. — Як щось із тобою трапляється, ти одразу починаєш когось ненавидіти. За це також бог тебе покарає.

— Ще більше? — вигукнув Фусія. — Бог і так мене карає від початку життя. Я йому ще нічого не зробив, а він мене вже карав, старий.

— У гарнізоні Борха дуже нам допомогли, — повідомив доктор Портільйо. — Дали нам провідників, лоцманів. Мусиш подякувати полковникові, напиши йому декілька рядків, Хуліо.

— Порядний чоловік той полковник, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Дуже послужливий та енергійний.

А доктор Портільйо: ми можемо почати якісь дії супроти бандитів, коли б отримали наказ з Ліми, старий, найкраще, щоб ти під’їхав до столиці й поклопотався про дозвіл на втручання військових — тоді усе б залагодилося. Так, справа того варта.

— Ми не хотіли їм вірити, сеньйоре Реатегі, — мовив Фабіо Куеста. — Але всі скупники присягалися й торочили те ж саме. Не може бути, щоб вони домовилися заздалегідь.

І доктор Портільйо: дуже просто, старий, коли скупники приїжджали до якогось таборища, то не знаходили там нічого — ані каучуку, ані шкур, лише тубільців, які, плачучи, повзали по землі, — обікрали нас, обікрали нас, бандити, — і таке інше.

— Він піднявся по Сантьяго разом з доном Фабіо, який був губернатором Санта-Марія де Ньєви, та з солдатами із Борха, — сказав Фусія. — Перед тим вони побували в агварунів, а пізніше — в ачуалів, розпитували, як там і що.

— Та я ж зустрів їх на Мараньйоні, — мовив Акіліно. — Хіба я не казав тобі? Був два дні з ними. То була моя друга чи третя поїздка на острів. І дон Фабіо, і той, інший, — як ти казав, Портільйо? — засипали мене питаннями, а я собі так думав: ну, Акіліно, зараз ти заплатиш за все. Дуже налякався.

— Шкода, що вони не допливли, — пожалкував Фусія. — Ото б здивувався адвокатик, якби мене там побачив. І що б він сказав тому падлючому Реатегі? А що чути про дона Фабіо? Він уже помер?

— Ні, він і далі губернатор Санта-Марія де Ньєви, — повідомив Акіліно.

— Я не такий дурний, — вів далі доктор Портільйо. — Відразу подумав, що коли це не скупники, то, значить, чунчі повторюють уракуську витівку з кооперативом. Тому ми й вирушили до племен. Але чунчі, як ми виявили, нічого спільного з тим не мають.

— Жінки зустрічали нас зі сльозами, сеньйоре, — сказав Фабіо Куеста. — Бо бандити не лише забирали каучук та шкіри, але й дівчат, ясна річ.

А доктор Портільйо: все добре продумано, старий; ти давав аванс скупникам, ті в свою чергу давали позику чунчам, а коли чунчі повертались із сельви з каучуком та шкурами, негідники нападали на них і все забирали, не вклавши у те діло ані сентаво. Ну, старий, хіба не чистий заробіток? Їдь негайно до Ліми й починай клопотатися чим швидше, тим краще, Хуліо.

— Чому ти завжди шукав брудних і небезпечних справ? — поцікавився Акіліно. — Це в тебе немов якась манія, Фусіє.

— Усі справи брудні, старий, — відповів Фусія. — Лихо в тому, що я не мав початкового капіталу: коли є кошти, то можеш спокійно облагоджувати найнебезпечніші справи.

— Коли б я не допоміг, тобі довелося б утікати до Еквадору, — сказав Акіліно. — Сам не знаю, чому я тобі допоміг. Через тебе я пережив кілька жахливих років. Я жив у вічному страсі, Фусіє, щодень чекав біди.

— Допоміг, бо ти хороша людина, — мовив Фусія. — Найкраща, яку я будь-коли знав. Якби я був багатієм, то залишив би тобі всі свої гроші.

— Але ти не багатій і ніколи ним не станеш, — сказав Акіліно. — І що б я робив з твоїми грішми, коли мені ось-ось настане кінець. У цьому ми дещо з тобою схожі, Фусіє, приходимо до краю такими самими злидарями, як і народилися.

— Про тих бандитів уже поширилась ціла легенда, — розповідав доктор Портільйо. — Навіть у місіях нам казали про них, але ченці й черниці теж мало що знають.

— В одному селищі агварунів, у Сенепі, якась жінка повідомила нам, що бачила їх, поміж них були уамбіси, — сказав Фабіо Куеста, — але її повідомлення не дуже нам придалося. Адже ви знаєте