Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Хто там знає, що робиться всередині місії, — буркнув Малюк. — Може, вони сама бридота.

І Важкий: ні слова більше, Малюче, перш ніж говорити про черниць, прочисть собі рота. Я можу припустити що завгодно, але щодо цього, то ні, більше поважай віру. Малюк і собі підвищив голос: ясна річ, я теж католик, але можу лаяти, кого завгодно, була б лише охота.

— Зараз я розізлюся, — вигукнув Важкий. — І дам тобі в пику.

— Тільки без бійок. — Сержант випустив клубок диму. — Ти, Важкий, не задирайся.

— Зі мною треба спокійно, без погроз, сеньйоре сержант, — сказав Малюк. — Хіба я не маю права казати те, що думаю?

— Маєш, — відповів сержант. — І я де в чому з тобою погоджуюсь.

Малюк насмішкувато подивився на Блондина і Чорного, — чули? — і переможно на Важкого, — то хто мав рацію?

— Це не так просто, — сказав сержант. — Якщо вони чкурнули з місії, то, певне, тому, що не змогли призвичаїтися.

— Мій сержанте, до чого тут це, — запротестував Важкий. — Хіба ви ніколи в дитинстві не робили дурниць?

— Ви також хотіли б, щоб вони й надалі залишались дикунками, мій сержанте? — спитав Чорний.

— То дуже добре, що їх цивілізують, — мовив сержант. — Але навіщо силоміць?

— А що ж мають ті бідні черниці робити, мій сержанте, — сказав Блондин. — Ви ж знаєте, які ці дикуни. Кажуть: так, так, а коли надходить час віддавати дочок до місії, то ні за що в світі — і зникають.

— А якщо вони не хочуть цивілізуватися, то нам яка до того справа? — спитав Малюк. — Нехай кожен має власні звичаї, та й грець.

— Ти співчуваєш їм, тому що не знаєш, як оті чунчі з ними поводяться, — сказав Чорний. — Новонародженим дірявлять носи й губи.

— А коли вони напиваються масато, то гвалтують дівчаток привселюдно, — додав Блондин. — Не хвилює їх ані вік, ані що, беруть першу-ліпшу, власних доньок, сестер.

— А старі баби власноручно видирають їм дівочу пліву, — сказав Чорний. — І потім з’їдають її, вірячи, що це приносить щастя. Правда, Важкий?

— Що правда, те правда, — погодився Важкий. — Я добре це знаю. Не трапилося мені жодної цілої, а перепробував я чимало індіанок-чунчів.

Сержант замахав руками: вже накинулись усі разом на Малюка, не можна так.

— Бо ви на його боці, мій сержанте, — сказав Блондин.

— Мені їх справді шкода, — визнав сержант. — Усіх тих, які сидять у місії, бо вони далеко від своїх і, певно, страждають, але шкода й інших, бо таке вже в них убоге життя в їхніх селищах.

— Одразу видно, сержанте, що ви народилися в П’юрі, — сказав Чорний. — Всі люди з ваших країв такі ж сентиментальні.

— І дуже горді, — мовив сержант. — Тож нехай бережеться той, хто починає говорити про П’юру погано.

— І до того ж патріоти свого краю, — додав Чорний. — Але коли про це мова, то жителі Аркіпи, мій сержанте, ліпші від п’юранців.

Було вже темно, вогнище сипало іскрами, лоцман Ньєвес далі підкладав галуззя й сухе листя. Термос з анісовою горілкою переходив з рук у руки, жандарми закурили цигарки. Усі спітніли, в зіницях відбивалися звивисті язички полум’я.

— Люди кажуть, що черниці — найчистіші з чистих, — озвався Малюк. — А під час подорожі до Чікаїсу чи бачив хтось, щоб вони купалися, га?

Важкий похлинувся й закашлявся:

— Знову ти про черниць, чорт забирай!

— Галасувати можеш, а відповісти не хочеш, — напосівся на нього Малюк. — То правду я кажу' чи ні?

— Який ти дурний, — озвався Блондин. — Невже черниці купатимуться на наших очах?

— Може, вони купалися крадькома, — висловив припущення Чорний.

— Я цього ніколи не бачив, — затявся Малюк. — Та й ви теж.

— І як ходять до вітру, ти теж не бачив, — сказав Блондин. — Але ж це не означає, що вони цілу дорогу терпіли.

А Важкий: хвилинку, я ось що бачив: коли вже всі спали, вони тихенько встали і, як привиди, пішли до річки. Жандарми розреготалися, а сержант: цей Важкий, як завжди, підглядав, напевне, хотів побачити їх голісінькими, еге ж?

— Сеньйоре сержант, дозвольте, — мовив знічено Важкий. — Не кажіть так, чого це вам таке на думку спало. Я просто не міг заснути й тому помітив їх.

— Змінимо тему, — запропонував Чорний. — Нема чого глузувати з черниць. Однаково ми його не переконаємо. Ти, Малюче, впертий, мов віслюк.

— І дурний, — сказав Важкий. — Ото щоб дикунок порівнювати з черницями, аж шкода мені тебе, слово честі.

— Ну годі вже, — мовив сержант, не даючи Малюкові відповісти. — Ходімо спати, завтра треба вирушити раніше.

Вони замовкли, дивлячись на полум'я. Термос з анісовою горілкою ще раз пройшов по колу. Потім усі підвелися й прослизнули до намету, але невдовзі сержант повернувся до вогнища з цигаркою в зубах. Лоцман Ньєвес подав йому жевріючу скалку.

— Ви завжди такий мовчазний, доне Адріан, — сказав сержант. — Чому б вам було трохи не побалакати?

— Я слухав, — відповів Ньєвес. — Не люблю суперечок, сержанте. А окрім того волію не зачіпати цих людей.

— Хлопців? — спитав сержант. — Вони щось заподіяли вам? Чому ви мені про це не сказали, доне Адріан?

— Вони зарозумілі й принижують усіх нас, місцевих, — стиха мовив Адріан Ньєвес. — Хіба ви не помітили, як вони зі мною поводяться?

— Вони зарозумілі, як і всі, хто родом з Ліми, — пояснив сержант. — Але не треба звертати на них уваги. Коли ж хтось поведеться з вами погано, то прошу мені про те сказати, і я його присаджу.

— А ось ви, сержанте, хороша людина, — мовив Ньєвес. — Вже тривалий час збираюся вам це сказати. Ви єдина людина, яка поводиться зі мною ввічливо.

— Це тому, що я вас дуже поважаю, доне Адріан, — признався сержант. — Я завжди казав, що хотів би бути вашим приятелем. Але ви ні з ким не спілкуєтесь, живете, як відлюдник.

— Тепер ви будете моїм приятелем, — посміхнувся Ньєвес. — Коли ви прийдете до мене на обід, я познайомлю вас з Лалітою. І з тією, що випустила дівчаток.

— Як? То Боніфація живе у вас? — здивувався сержант. — Я гадав, що вона пішла з селища.

— Вона не мала куди піти, і ми її прихистили, — відповів Ньєвес. — Але дуже прошу про це нікому не казати. Боніфація не хоче, щоб знали, де вона, адже в неї лишилося щось від черниці, й бідолашна помирає зі страху перед чоловіками.

— Ти рахував дні, старий? — озвався Фусія. — Я втратив відчуття часу.

— Що тобі до часу, хіба тобі не все одно? — спитав Акіліно.

— Мені здається, що минула тисяча років відтоді, як ми покинули острів, —