Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

за руку, притискає до свого обличчя. Та, що з гострими зубенятами, хихотить, а ігуменя бурмоче, дивлячись на сеньйора Реатегі: Боніфаціє, заспокойся, адже ти обіцяла, мені і матері Анхеліці. Вона хоче висмикнути руку, об яку Боніфація треться обличчям, Реатегі й дон Фабіо зніяковіло, доброзичливо посміхаються. Пухкі губи цілують бліді й безкровні пальці, а дівчинка з гострими зубенятами сміється вже відверто. Чи ж ти не розумієш, що це для твого добра? Де ж, як не там, будуть з тобою краще поводитися. Боніфаціє, чи ж не присягалась ти мені й матері Анхеліці всього лише півгодини тому, оце так ти виконуєш свою обіцянку? Дон Фабіо встає, потирає руки, — такі вже ці дівчатка, вразливі, з першого-ліпшого приводу в сльози, донечко, спробуй заспокоїтися, побачиш, як добре в Ікітосі, яка лагідна, яка свята жінка сеньйора Реатегі. А ігуменя: доне Хуліо, перепрошую, мені дуже прикро. Ця дівчинка ніколи не капризувала, я зовсім її не впізнаю. Боніфаціє, заспокойся, — і Хуліо Реатегі: цього ще не вистачало, мати. Дівчинка прив’язалася до місії, нічого в цьому немає дивного, і не треба її силувати, буде краще, коли вона залишиться з черницями. Я візьму ту, іншу, а Портільйо нехай пошукає собі служницю в Ікітосі, але передусім, мати, не хвилюйтеся.

І

— Дивіться, — сказав Важкий, — перестає лити.

Видовжені, блакитні просвіти, як тріщини, розтинали небо, і, хоч поміж сірими хмарами погуркувала буря, злива вщухла. Але ліс, що оточував сержанта, жандармів і Ньєвеса, й далі підпливав водою: великі важкі краплини скочувались з дерев та з намету, падаючи поміж опукле коріння й збігали до кам’янистого берега, який перетворився на багнисько, що бралося маленькими бульбашками, немовби кипіло. Човен погойдувався неподалік від берега.

— Зачекаймо, сержанте, нехай трохи підсохне, — запропонував лоцман Ньєвес. — Після такої зливи на порогах, певно, шалена течія.

— Так, звичайно, доне Адріан, але чому ми повинні товктися, як оселедці в діжці? — сказав сержант. — Ходіть, хлопці, розіб’ємо ще один намет. Тут і переночуємо.

Їхні куртки й штани намокли, гетри заліплені болотом, шкіра вилискує. Усі повикручували одяг, повитиралися. Лоцман Ньєвес побіг берегом, шльопаючи по грязюці; коли дістався до човна, то мав такий вигляд, ніби його викачали в смолі.

— Краще голяка, — сказав Блондин. — Забрьохаємось з ніг до голови.

Важкий не мав трусів, і всі почали насміхатися з його товстих сідниць. Коли вийшли з намету, Малюк послизнувся, впав горілиць і, лаючись, підвівся. Перебралися через болото, тримаючись за руки. Ньєвес подавав їм сітки від москітів, бляшанки з консервами, термоси, а вони відносили все це, складали під деревом і, повертаючись назад, казилися, як діти: бігали, лементували, штовхали один одного в грязюку, кидалися грудками мулу, — сеньйоре сержант, немає жодної сухої галети, та й анісова горілка споганіла. А Малюк: з мене досить тієї сельви, Чорний, я ситий нею по вуха. Відмили грязюку в річці, під деревом розклали багаття, там само забили кілки, нап’яли намет і прив’язали линви до сірого, накрученого коріння. Часом з-під каміняччя виповзали рожеві дощові черв’яки. Лоцман Ньєвес розпалював вогнище.

— Ми нап’яли намет якраз під деревом, — сказав сержант. — Павуки сипатимуться на нас цілу ніч.

Хмиз тріщав, починав диміти, та ось за хвилю спалахнув маленький вогник, блакитний, потім червоний, і розгорілося полум’я. Вони розсілися довкола багаття. Галети підмокли, горілка була тепла.

— Це нам так просто не минеться, мій сержанте, — озвався Чорний. — Потрібно буде ще витримати громи, які чекають нас у Ньєві.

— Це було безглуздя вирушати отак, — мовив Блондин. — Лейтенант повинен був усе передбачити.

— Він знав, що це марна справа, — знизав плечима сержант. — Але ж ви бачили черниць і дона Фабіо. Послав він нас тільки, аби їх заспокоїти.

— Я не для того пішов у жандарми, щоб стати нянькою, — сказав Малюк. — Мій сержанте, хіба такі речі вас не дратують?

Але сержант служить уже десять років, — я загартований, Малюче, і ніщо мене не дратує. Він видобув цигарку і почав сушити її при вогні, крутячи в пальцях.

— А навіщо ти зголосився йти в жандарми? — спитав Важкий. — Ти ще жовторотий, щойно починаєш оперюватись. Для нас уся ця музика — хліб насущний. Нічого, Малюче, ще звикнеш.

І Малюк: не в тім річ, я прослужив рік у Хуліаці, а пуна ще гірша, набагато дикіша, ніж сельва, Важкий. Різні звірі чи зливи не докучали так, як те, що мене послано в сельву ганятися за дітлахами. Ну й добре, що їх не зловили.

— Може, ті шмаркачки вже повернулися самі, — висловив припущення Чорний. — Може, знайдемо їх у Санта-Марія де Ньєві.

— Ото пройдисвітки, — сказав Блондин. — Залюбки б їх відшмагав.

І Важкий: ні, я скоріше б попестив, — сміється, — мій сержанте, а правда, що ті старшенькі вже дозріли? Бачили їх у неділю, коли вони йшли купатися на річку?

— Ні про що інше ти й не думаєш, Важкий, — мовив сержант. — Ледве зранку продереш очі, то вже тільки й мови про жінок, цілий день.

— Але ж це правда, мій сержанте. Тут вони швидко дозрівають, в одинадцять років — уже на повен цвіт. Не повірю, щоб сеньйор не скористався з нагоди, коли що.

— Не роздражнюй апетиту, Важкий, — сказав Чорний. — Поки що мені доведеться спати з Малюком.

Лоцман Ньєвес підкладав галуззя у вогонь. Вдалині догоряло сонце, тріпочучи поміж деревами, як червонястий птах, річкова гладінь металево блищала. На березі в заростях кумкали жаби, стояла задуха, повітря було наелектризоване. Часом язик полум’я злизував нічного метелика, який, гучно тріснувши, згорав. Водночас з тінями ліс доніс до наметів запах нічної цвілі й музику цвіркунів.

— Не люблю цього. В Чікаїсі я ледве не захворів, — повторив Малюк з гримасою відрази на обличчі. — Пам’ятаєте ту стару з обвислими цицьками? Не треба було віднімати в неї дітей. Двічі вони мені вже снилися.

— Ще добре, що вони не подряпали тебе так, як мене, — засміявся Блондин, але, споважнівши, додав: — То для їхнього ж добра, Малюче. Там їх навчать одягатися, читати, говорити по-християнському.

— А може, ти хочеш, щоб вони залишались дикими? — спитав Чорний.

— До того ж їм ще дають їсти, роблять щеплення, а сплять вони у ліжках, — сказав Важкий. — Такого життя, як у Ньєві, вони не мали б ніде.

— Але далеко від своїх, — заперечив Малюк. — Хіба вам не гірко було б назавжди розлучитися з родиною?

— Це не одне й те саме, Малюче. — Важкий поблажливо покивав головою. — Ми цивілізовані люди, а ті дикунки навіть не знають, що таке — родина. — Сержант нахилився до вогню й прикурив цигарку.

— Зрештою, вони страждають лише спочатку, — сказав Блондин. —