Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Що поміж них є уамбіси, це факт, — підтвердив доктор Портільйо. — Всі одностайно це запевняють: їх впізнали по мові та вбранню. Але уамбіси там лише для того, щоб битися, зрештою, ти знаєш, що вони це люблять. Але ніяк не вдається дізнатися, хто ті білі, котрі ними керують. Кажуть, їх двоє чи троє.

— Один з них повинен бути горянином, доне Хуліо, — докинув Фабіо Куеста. — Так нам сказали ачуали, які трохи розмовляють на кечуа.

— Хоча ти й не хочеш визнати, але тобі щастило, Фусіє, — зробив висновок Акіліно. — Тебе жодного разу так і не схопили. Коли б не це лихо, ти міг би провести решту життя на острові.

— Спасибі уамбісам, — сказав Фусія. — Окрім тебе, вони мені допомогли найбільше. Але ж ти бачиш, як я їм віддячив.

— Було багато. причин, чому ані їм, ані тобі не випадало залишатися на острові, — мовив Акіліно. — Ну й дивак ти, Фусіє. Жалкуєш, що покинув Пантачу й уамбісів, а ось твої брудні справи не здаються тобі жахливими.

Це також було належним чином підтверджено, доне Хуліо; закупівля каучуку в цьому районі не знизилась, а в Багуа навіть зросла, незважаючи на те, що тубільці не продавали й половини того, що раніше. Річ у тім, що бандити дуже спритні, знаєте, сеньйоре, що вони робили? Збували свою здобич, без сумніву, через посередництво третіх осіб. Чому б їм не віддати каучук за безцінь, якщо він їм узагалі нічого не коштував? Ні, ні, адміністрація іпотечного банку не помітила жодних нових облич, постачальники були ті ж самі. Ошуканці дуже добре робили свою справу, без ризику. Мабуть, вони знайшли двох-трьох скупників, які брали в них крадене по низьких цінах і потім продавали банку, а оскільки їх знають, як скупників, то викрити їх дуже важко.

— Чи варто було ризикувати задля такого малого зиску? — спитав Акіліно. — Правду кажучи, я не думаю, Фусіє.

— Іншого виходу я не мав, — сказав Фусія. — Я не міг працювати, як інші, бо їм поліція не наступала на п’яти, а мені доводилось хапатися за ту справу, що йшла до рук.

— Коли, бувало, зі мною починали розмову про тебе, мене холодний піт проймав, — мовив Акіліно. — Якби чунчі тебе спіймали, добром би це не закінчилось. А ще гірше було б, якби тебе спіймали скупники. Не знаю, хто більше гострив на тебе кігті.

— Скажи мені одну річ, старий, як чоловік чоловікові, — попросив Фусія. — Зараз можеш бути зі мною щирий. Ти ніколи не привласнював собі дещицю?

— Ані сентаво, — запевнив Акіліно. — Слово честі християнина.

— Це щось таке, чого я не розумію, старий, — здивувався Фусія. — Знаю, що не дуриш мене, але це не вміщається в голові. Я б такого для тебе не зробив.

— Ясна річ, — сказав Акіліно. — Ти обібрав би мене до нитки.

— Ми подали заяви в усі поліцейські комісаріати району, — вів далі доктор Портільйо. — Але це однаково, що нічого. Сідай на літак і лети до Ліми, Хуліо, нехай втручається військо. Це їх настрашить.

— Полковник сказав, що охоче допоможе, — докинув Фабіо Куеста. — Чекає лише наказу. А я в Санта-Марія де Ньєві також зроблю все, що від мене залежить. До речі, доне Хуліо, всі про вас згадують з великою приємністю.

— Чому ти перестав гребти? — спитав Фусія. — Ще не стемніло.

— Бо втомився, — відповів Акіліно. — Тут на цьому бережку й поспимо. А зрештою поглянь на небо. Ось-ось почне лити.

На північній околиці міста є маленький сквер. Він дуже старий, свого часу були там поліровані лави з блискучим окуттям. У затінку, який падав від струнких ріжкових дерев, ховалися від вранішньої спеки дідусі й бабусі, дивлячись на дітей, що ганяли довкола фонтана: кам’яного басейну з фігурою жінки в центрі. З волосся жінки, яка стояла навшпиньках, піднісши руки, немовби для злету, струмувала вода. Тепер лави поламались, басейн порожній, у прекрасної жінки обличчя розтяте шрамом, а дерева, всихаючи, скривились і хиляться до землі.

Сюди приходила бавитись Антонія, коли родина Кірогів приїжджала до міста. Жили вони в гасієнді «Ла Уака», яка стояла біля підніжжя гір і була одна з найбільших у П’юрі. Двічі на рік, на різдво і на червневе храмове свято, Кіроги приїжджали до міста, зупиняючись у цегляному будинку, що височів на розі того скверу, нині названого їхнім ім’ям. Дон Роберто мав аристократичні манери і пишні вуса, які він злегка прикушував, коли з кимось розмовляв. Місцеве безжалісне сонце пощадило обличчя доньї Лусії, блідої, худорлявої, дуже набожної жінки: вона власноручно плела вінки з квітів, які потім складала на ноші зі статуєю божої матері, коли хресний хід затримувався біля дверей її будинку. У різдвяну ніч Кіроги влаштовували бал, де бували присутні численні шановані городяни. Усі гості отримували подарунки, а опівночі з вікон будинку спадала справжня злива дрібних монет, призначених для жебраків та волоцюг, які товпилися на вулиці. Кіроги, вбрані у чорне, брали участь у процесії впродовж чотирьох довгих годин, обходячи всі дільниці та передмістя. Тримаючи Антонію за руку, вони тихенько робили їй зауваження, коли вона забувала про літанії. Під час свого перебування у місті Антонія з'являлася в сквері дуже рано й разом з дітьми гралася в злодіїв та поліцейських, у фанти, вилазила на дерева, кидала грудками у кам'яну жінку або купалася у фонтані, гола, немов рибка.

Хто була та дівчинка й навіщо Кіроги опікувалися нею? Привезли її якогось року в червні з гасієнди «Ла Уака», вона ще не вміла тоді розмовляти, і дон Роберто розповів історію, яка не всім здавалася правдивою. Однієї ночі собаки почали вити, а коли він, стривожений, вийшов до передпокою, то знайшов на підлозі дівчинку, загорнуту в ковдру. Кіроги не мали дітей, а скнари-родичі радили віддати дитину до притулку, інші виказали бажання взяти її на виховання. Але донья Лусія та дон Роберто не скористалися ані з тих порад, ані з тих пропозицій і знехтували пересудами. Якось під час гри в карти у П'юранському клубі дон Роберто, немовби знічев'я, повідомив присутніх, що має намір записати Антонію прийомною донькою.

Але до узаконення не дійшло, оскільки в кінці того року Кіроги не приїхали до П'юри. Жодного разу так ще не траплялося. Побоюючись якогось лиха, двадцять п'ятого грудня загін вершників вирушив північною дорогою на пошуки.

Їх знайшли за сто кілометрів від міста, там, де пісок засипає всі сліди, де панує лише запустіння та спека. Бандити по-звірячому вбили їх, забрали одяг, коней, речі; двоє слуг також лежали мертві