Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

- Як?

- О, нічо­го, нічо­го…

- Коли б я мав те пе­ресвідчен­ня, що ви ста­не­те хоч ма­теріально пиш­но, то ще по­ми­рив­ся би з тим.

- Справді?

- Справді. Чо­му ди­ви­тесь так на ме­не чуд­но? - спи­тав. - Це ве­ли­кий фак­тор у людськім житті, вірте мені! Все про­че ма­ло­важ­не; зна­чить, то­му ма­ло­важ­не, що без то­го мож­на обійти­ся, мож­на йо­го по­бо­ро­ти…

- Орядин, що на ва­шу дум­ку ма­ло­важ­не?

- Ну, так звані сим­патії і ан­ти­патії!

- Ви по­бо­рю­ва­ли би в собі щось подібне, напр., сим­патію? - спи­та­ла я, не звер­та­ючи очей від йо­го. Він усміхнув­ся зне­важ­ли­во.

- Чи ви не віри­те в мої си­ли вже зовсім? - спи­тав.

- О, я вірю! - ска­за­ла я, те­пер навіть з пе­ресвідчен­ням. - Я лиш хотіла би зна­ти, чи ви по­бо­рю­ва­ли б та­кож де «ма­ло­важ­не» зад­ля хісна?

- Ви прос­то ди­тинні, ко­ли та­ке пи­таєте­ся? - відповів він. - Врешті, нині я не мо­жу цього зна­ти, але мені здається, що ко­ли б я лиш хотів, то міг би по­бо­ро­ти…

- Я лиш те хотіла зна­ти! - відповіла я су­хо і відвер­ну­ла­ся знов до об­ра­за. А він не го­во­рив більше нічо­го. Кру­тив не­ус­тан­но ву­са і глядів ку­дись без­мов­но вікном.

В го­ди­ну пізніше зай­шов за мною до са­ло­ну, де я прис­лу­ха­ла­ся до співу Зоні з мо­ло­дим її пок­лон­ни­ком і сиділа, по­то­нув­ши в чуд­них дум­ках. Сівши мовч­ки ко­ло ме­не по­руч со­фи, справ­ляв свій го­дин­ник.

- Над чим ви ду­маєте? - спи­тав по якімсь часі.

- От ду­маю!

- Напр., над чим? - до­ма­гав­ся він. - Мо­же, над своєю бу­дуч­чи­ною? (Мені при­чу­ла­ся іронія в йо­го го­лосі).

- Ні, в цій хвилі ні! - відповіла я, усміха­ючись сла­бо. - Те­пер зас­та­нов­ля­лась я знов над тим, що є лю­ди такі, як нації. Влас­ти­во, що ха­рак­те­ри по­оди­но­ких лю­дей є ана­логічні ха­рак­те­рам по­оди­но­ких націй. Не прав­да ж? Так, напр., є ха­рак­те­ри, по кот­рих мож­на з певністю надіятись, що спов­нять цей або той учи­нок, спов­нять щось не­ожи­да­но ве­ли­ко­го, сильно­го. Є пе­ре­няті яко­юсь кра­сою, що ос­тається завсігди і в різких ви­пад­ках свіжою і є свобідна від усіх бу­ден­них до­датків. Такі є й нації.

А про­тив­но є знов на­ту­ри, ода­рені ба­га­то, але на­поєні наскрізь смут­ком. Зма­га­ють до всього, але не здо­бу­ва­ють нічо­го, їх істо­та пе­ре­ня­та нак­ло­ном до терпіння і ту­ги, мов рос­ли­на до со­няч­но­го теп­ла. Я влас­не ду­ма­ла, - го­во­ри­ла я далі, під час ко­ли він уваж­но слу­хав, - що не­на­вид­жу цей тон вічної ту­ги так, як не­на­вид­жу, напр., од­нос­тай­ний туж­ли­во-хо­рий усміх на блідім лиці на­шо­го на­ро­ду. З са­мо­го жа­лю за ми­нув­ши­ною ми вже ос­лаб­ли, а жалібна ме­лодія, що дзве­нить у нашій душі і кот­ру ми так доб­ре ро­зуміємо, за­ко­ли­са­ла всі наші си­ли до не­мочі, Чи не так? Ах! - докінчи­ла я гірко. - Це прав­да, я та­кож донька ук­раїнсько-русько­го на­ро­ду!

- Ви ж ка­за­ли, що лю­би­те бо­ротьбу! - обізвав­ся він.

- Люблю, але скажіть, чи ви віри­те у відрод­жен­ня та­ких ха­рак­терів або на­родів?

- Чому ні? Але во­ни пот­ре­бу­ва­ли би, щоб хтось пос­то­ронній їх ру­шив.

- Посторонній? - пов­то­ри­ла я сум­но. - В тім і ли­хо, що во­ни не ма­ють у собі то­го імпульсу; що му­сять тих «по­ру­шень» дізна­ва­ти аж від дру­гих. Я ду­маю, що так ус­по­соб­лені єства не ма­ють жод­ної бу­дуч­ності. Во­ни по­до­ба­ють на ар­фи еольські, що гра­ють лиш тоді, ко­ли вітер по­ру­шить їх стру­ни, та й тоді гра­ють сум­но. Над тим я не ду­маю са­ме те­пер пер­ший раз. Над тим ду­маю я частіше і зви­чай­но наст­ро­ю­ють ме­не такі гад­ки сум­но!

- То не га­дай­те об тім!

- А ви не ду­маєте ніко­ли над чимсь подібним?

- Я дер­жу мої дум­ки кріпко в гра­ни­цях, - відповів він. - Зна­чить, не хо­чу ро­зуміти душі за­га­лу. Що з то­го за хо­сен? Хіба су­мо­ви­тий настрій!

- А я відда­юся та­ким дум­кам цілою ду­шею…

На те він не ска­зав нічо­го.

Мене об­ня­ла гірка не­тер­пе­ливість, подібна до лю­тості. Чи був це та­кож наклін до терпіння, до ту­ги, що жив у мені, тя­жив так ду­же в душі? На­ги­нав не раз до­до­лу, да­вив! Ко­ли б існу­ва­ло щось пев­но, щось, у що мож­на би віри­ти, як у по­во­рот вес­ни, щось ве­лич­не, свобідне!… Ко­ли б щось та­ке існу­ва­ло в чо­ловіці!

Я ска­за­ла йо­му, що ду­ма­ла.

- Чогось та­ко­го не­ма в чо­ловіці! - відповів він напівсум­но, напівнасмішли­во, підпер­ши го­ло­ву, мов у за­думі, ру­кою. - Ду­ман­ня, відчу­ван­ня та і все про­че подібне - це чис­то ма­теріальна про­це­ду­ра, і відор­ва­ти­ся ду­шею від умов сво­го внішнього бут­тя чо­ловікові годі; ми не по­винні за­бу­ва­ти, що в ве­ликій часті ми ра­би своїх врод­же­них склон­нос­тей.

- Я не хо­чу в те віри­ти.

Він здвиг­нув пле­чи­ма.

- Прецінь людська во­ля не є ніко­ли цілком свобідна!

- Чей так зле не є! - заміти­ла я, усміха­ючись глум­ли­во.

- Чому ні? Унасліджен­ня са­мо наз­на­чує ха­рак­тер. - І з тим за­мовк.

Я та­кож за­мовк­ла, але тро­хи зго­дом ска­за­ла:

- Те, що ви ка­же­те, я влас­ти­во знаю, але я не ду­же хотіла би то­му підда­ва­ти­ся; во­но, по правді, сум­но…

- Що? - спи­тав він. - Що і най­гордіші де­ре­ва ма­ють своє коріння в землі - це сум­но?

- О ні, але що ми так час­то у своїй не­мочі ви­мов­ляємо­ся [65] са­ме тим. Впрочім я ду­маю, що про те все єсть лю­ди з виз­нач­ни­ми ха­рак­те­ра­ми, котрі ма­ють вплив і ми­мо ок­ру­жа­ючих їх сил; але для та­ких істот не мо­жуть існу­ва­ти пра­ва.

- Отже, ви­ди­те, чо­го вам жу­ри­ти­ся?

- Я не жу­рю­ся! - відповіла я, усміха­ючись. - Я лиш ду­маю. Що інше ос­тається мені? Цього не мо­же мені ніхто відоб­ра­ти!

Він знов здвиг­нув пле­чи­ма і ди­вив­ся в без­надійнім ожи­данні впе­ред се­бе.

Я мов­ча­ла дов­ший час, а відтак по­ча­ла півго­ло­сом май­же несміло:

- Орядин! Чи все тре­ба при­пи­су­ва­ти обс­та­ви­нам? Скажіть!

- Які ж ви чудні!

- Я хотіла би ма­ти якесь вдо­во­лен­ня. Як­би ви зна­ли, як то тяж­ко, ко­ли, напр., дум­ки блу­ка­ють і не на­хо­дять нічо­го; блу­ка­ють у чімсь не­яснім, ве­ликім, ве­дені більше чут­тям; ах, я то­го не мо­жу сфор­му­лю­ва­ти! Аж не­на­вид­жу се­бе не раз за те, се­бе і ста­рин­ний зви­чай той, що зветься жит­тям. Чо­му во­но не по­дасть мені нічо­го та­ко­го, в чім би моя ду­ша мог­ла роз­ко­шу­ва­ти?

Він пог­ля­нув на ме­не. Пог­ляд той був спокійно-до­пит­ли­вий, по­важ­ний.

- Крізь ваші дум­ки і по­чут­тя віє та­кож той так зва­ний «по­дих бу­дуч­чи­ни», це по­ри­нан­ня в се­бе, що відвер­тає від внішнього світу. Во­но має щось у собі, я то­го не пе­ре­чу, але ду­маю, во­но не має бу­дуч­чи­ни. Чо­ловік на­ле­жить до світу внішнього, він