Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Я втом­ле­на і зне­охо­че­на.

Він ка­же роз­ру­чи­ти­ся з Лор­де­ном. Дум­ки ста­ти жінкою Лор­де­на я зовсім не маю і са­ме над тим не ду­маю. Не знаю ще нічо­го яс­но­го, нічо­го, що но­си­ло б ха­рак­тер рішуч­ності в собі, але відчу­ваю, що зміна якась зай­де в моїх обс­та­ви­нах, чи зла чи доб­ра - не знаю. По­ри­наю дум­ка­ми бог зна ку­ди і не маю спо­кою.

Саме те­пер ра­да би я зна­ти (це смішно з моєї сто­ро­ни), чи я Оря­ди­ну ще тро­хи ми­ла? Де­що з йо­го істо­ти го­во­рить, що так, а де­що суп­ро­тив­ляється то­му. Де­ко­ли ба­жаю то­го, а ча­сом мені це та­ке бай­ду­же!

Оногди спімну­ла я Зоні, що він змінив­ся, а во­на за­пе­ре­чи­ла це. Ка­за­ла, що він лиш «ви­ро­бив­ся», зна­чить, «дозрів», з усіма своїми прик­ме­та­ми, врод­же­ни­ми й на­бу­ти­ми. Я ду­маю, що йо­му щось хи­бує, або луч­че ска­за­ти: те «щось» вис­ту­пає в нім слаб­ше, як давніше, щось, що я у всіх лю­дей люб­лю і що ме­не так сильно прив'яза­ло до йо­го. Якась тонкість чи чис­то­та…

***

(Пізніше).

Супроти ме­не він не раз аж покірний, і мені здається, що та по­ко­ра об­гор­тає йо­го ми­мовільно; ка­же, що та­ки по­ва­жає ме­не ду­же гли­бо­ко, хоч спо­ми­нав про ме­не май­же лег­ко­важ­но (тоді, як відбу­ла­ся «бу­ча»). А ме­не бо­лить, ко­ли він ко­риться хоч би й ми­мовільно. Не­на­вид­жу це чут­тя, а тоді, ко­ли ко­риться, не­на­вид­жу й йо­го.

***

(Знов пізніше).

Думаю, ду­маю, ду­маю і не ви­ду­маю нічо­го. Він не вдо­во­ляє, ані не ус­по­коює, ані не си­тить ме­не. Я в чуднім, чуднім наст­рої. Мені так тісно, так сум­но і ні в чім не мо­жу най­ти опо­ри. Від Лор­де­на утікаю ду­шею, і мені й на дум­ку не при­хо­дить зас­та­нов­ля­тись над своїм бу­ду­чим жит­тям. Я лиш ска­за­ла, що «піду», але я ще й те­пер не по­го­ди­ла­ся з тією дум­кою. В мені про­ки­дається стільки по­мислів, стільки ду­мок, аби зміни­ти своє жит­тя, зірва­ти зі всім по­га­ним до­те­перішнім, що я май­же дав­лю­ся тим.

Читаю в кождій вільній хви­лині і про­бую навіть знов пи­са­ти, хоч те мені не йде лег­ко; в ме­не дум­ки за­нес­покійні.

Роблю порівнян­ня між людьми і людьми, між ни­ми й обс­та­ви­на­ми, а відтак спи­ня­юся над Оря­ди­ном. Він не го­во­рить те­пер про свої лю­бимі ідеї, а «на­род» не про­хо­дить йо­му й че­рез ус­та. Ох, що то час мо­же! Два ро­ки ста­ну­ли між нас і зміни­ли нас так сильно!

Його при­сутність му­чить ме­не. Що це та­ке? Жалію над ним. Але не те відпи­хає ме­не від йо­го, що він «ку­пав­ся в страсті», ли­ше інше…

Одні книж­ки ожив­ля­ють ще ме­не, інак­ше в тім за­ко­лоті я по­гиб­ла би…

***

(Знов пізніше).

Не раз я ду­хом та­ка сильна, що йшла би у най­ст­рашніший бій, а не раз прик­ли­кую ба­бу­ню на поміч! Ба­бу­сенько моя зо­ло­та, чом ти ме­не по­ки­ну­ла, чом не з'явиш­ся, не до­да­си мені си­ли, не прий­деш із по­ра­дою, не по­лю­биш твоєю вірною лю­бов'ю! Бо в ко­го ж мені шу­ка­ти прис­та­но­ви­ща? Чим ути­хо­ми­ри­ти ду­шу свою? Хто по­ка­же мені, ку­ди йти, я ж та­ка са­ма, та­ка са­ма! круг­ла си­ро­та! Не­до­ля ба­то­жить ме­не, що аж гну­ся, вги­на­юся; во­на пот­ря­сає мною, а як ще ви­хор нас­та­не? О, ви­хор тоді зме­те ме­не, мов те су­хе опа­ле лис­тя, безслідно.

Сила? Хто вчить ме­не бу­ти сильною? Чи мені шу­ка­ти підпо­ри в дру­гих? Де ж єсть ті другі, хто во­ни? Ох, во­но так гар­но, як жінка на­хо­дить підпо­ру в муж­чині, а й про­тив­но, муж­чи­на в жінці! Але ж чи мо­же дійсно ду­ша з ду­шею зли­ти­ся, чи це при­пад­ком не є фра­за, в кот­ру лиш віриться під час лю­бові?

З ним ба­чу­ся до­сить час­то. Де­ко­ли ба­чу, що я йо­го умом пе­рег­на­ла, а де­ко­ли ко­рюсь я пе­ред ним. В нім є щось, що па­нує на­до мною, що при­тя­гає і відпи­хає ме­не. Ча­сом ба­чу, як підля­гає впли­вові моєї істо­ти май­же цілком, як підля­гає вза­галі сильним вра­жен­ням, а ча­сом пе­ре­ко­ну­юся вдру­ге, ні, вде­ся­те вже, що че­рез цілі ті два ро­ки був різни­ми, прерізни­ми спра­ва­ми так за­ня­тий, що лед­ве ко­ли й по­ду­мав про ме­не!

***

(Знов пізніше).

Ми вже до­сить дав­но не ба­чи­ли­ся. Зо­ня прибігла до нас, і між іншим на тітчи­не пи­тан­ня про йо­го, заміти­ла, що став у посліднім часі знов «нест­рав­ним» і що в йо­го геніальній го­лові коїться прав­до­подібно знов якесь ли­хо.

Що ж би то з ним мог­ло бу­ти? Ду­маю стільки над тим, май­же гри­зу­ся ним… Чи він мені не бай­ду­жий?

А з Лор­де­ном що? Бо­же мій, бо­же мій, що з ним ро­би­ти?

Я за­тис­каю зу­би, чо­ло мор­щиться і в да­ле­ку да­ле­чи­ну ли­ну пог­ля­дом…

***

Вчора ве­чо­ром бу­ли ми з Ле­ною у Зоні ог­ля­да­ти якусь ба­ле­ву сук­ню. За кілька днів від'їжджає во­на з батьком і пан­ною Марією на бал до С.

Він був та­кож увійшов у кімна­ту. Ко­ли гля­дить на ме­не дов­ше, то я за­раз міша­юся.

Говорив ма­ло і виг­ля­дав за­жу­ре­но, але чо­го? І чи на дов­го?

- Ви ду­же зле виг­ля­даєте, - замітив мені, ко­ли ми на хвильку ос­та­ли­ся самі. - Чи ви ду­маєте дальше так жи­ти? Я вас не ро­зумію. По­ду­май­те, який кінець вас жде, ви за­ги­не­те!

Я при­див­ля­ла­ся од­но­му ве­ли­ко­му олійно­му об­ра­зові з на­мальова­ним нічним краєви­дом, кот­рий вик­ли­ку­вав ду­же час­то мій по­див, і чи­ни­лась, що не до­чу­ва­ла йо­го слів.

- Скажіть що! - вир­ва­лось на­раз не­тер­пе­ли­во з йо­го уст.

Я ски­ну­ла на йо­го оком.

- Знов ме­не жа­луєте? - спи­та­ла я. - Ме­не те­пер вся­ке співчут­тя ли­ше бо­лить.

- Скажіть ліпше: обид­жає! - спа­лах­нув він. - Лор­де­на чут­тя не обид­жа­ють вас!

Я здвиг­ну­ла бай­ду­же пле­чи­ма.

- Його чут­тя мені цілком бай­дужі; впрочім, я не мо­жу за це на йо­го гніва­ти­ся, що він виб­рав собі ме­не за жінку, - відповіла я. - Йо­го ціла про­ви­на, мо­же, лиш та, що не лю­бить ме­не та­кою лю­бов'ю, якою лю­бив би ме­не, мо­же, хто дру­гий, од­нак чи люб­лю я, мо­же, йо­го? Чи, мо­же, обид­жає ме­не тим, що дає мені на­го­ду по­дя­ку­ва­ти за лас­ка­вий хліб і ма­ти свій? Ми лиш за то­вар міняємо­ся. Моя пра­ця, хоч і без яс­но­го ха­рак­те­ру, про те все не мен­ше цінна, як йо­го хліб. Я і в йо­го хаті бу­ду від ран­ку до ве­чо­ра пра­цю­ва­ти; знаю все, що ме­не жде!

- Але ж ви та­не­те! - за­ки­нув він.

- То, то лиш так… - відповіла я. - У ме­не стільки ду­мок, то во­ни ни­щать ме­не