Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

дивилися? Дозвольте я вашу руку у свою візьму, я так завжди краще засинаю. Приємних нам мрій, Дмитрику.

Це мене вперше Зірка так неофіційно ніжно назвала. Щось таки тенькнуло у моєму серці. І чого Зірка в літаку завжди початок «Еммануель» згадує? Я початок «Еммануель» пам'ятаю, але ж там люди першим класом летіли, а не економічним, як ми.

24 серпня, вівторок

Позаду залишилися Ташкент, Куала-Лумпур, нарешті ми приземлилися в аеропорту Окленда. Кожного разу, коли колеса літака торкалися землі, пасажири чомусь дружно довго аплодували екіпажу за те, що той посадив машину, наче на таке ніхто не сподівався. Дерев'яні булави – цілих шість! – у всіх відібрали, бо, як виявилося, деревину до Нової Зеландії ввозити заборонено. Глиняні бутерброди, які були у всіх наших, дали понюхати собакам з митної служби, бо харчі теж туди не можна ввозити, дивилися на них з недовірою, але пропустили.

Відібрати в українців символ державності в День незалежності України! Слава Богу, що цього Назар не бачив, а то я за нього не ручаюсь.

Нарешті поголився у мотелі після такого тривалого перельоту, прийняв душ. В голові все перемішалося. Тут у них зима, виявляється! Але тепло. Усе не як у людей.

У номер постукала Зірка. Спитала, чи не холодно мені, чи не сумно одному, може, мені чогось хотілося б. Я сказав, що вже ні на що не здатен, тільки б у ліжко пірнути, поспати кілька годин. Зірка сказала, що і сама про це мріє, тільки от якось так самотньо в її номері. І додала, що за кордоном самотність завжди гостріше відчувається. Тож за три години прийде мене розбудити і ми разом підемо повечеряти до рибного ресторану. Щоб відмітити День незалежності України.

В ресторані Зірка мене просвітила:

– Ви знаєте, Дмитре, я вже все взнала, тут у них устриці дуже смачні є, з міста Блафф, що на самому півдні Південного острова. Вважаються гурманами за найкращі в світі. Крупні, на смак чудові, і до того ж загальновідомий афродизіак.

– А що це таке – афродизіак? Щось африканське?

– О, Дмитре, це саме те, чого так бракує нашій національній кухні. Це ті продукти, які підвищують загальні життєві сили організму і спонукають нас до активного життя. Адже в нашому віці нам так потрібні такі харчі. Щоб бути здоровими, моторними, привабливими і цінувати кожну мить спілкування з близькою людиною.

Як добре, що хтось може подбати про твоє якісне харчування в іншій країні. А Зірка і редактор першокласний, і уважна приємна жінка, слід визнати. Добре мати справу з небайдужими людьми.

Скуштував устриць. Більшої гидоти зроду не їв. Віддав усе Зірці, а собі замовив мідій і гребінців. Зірка поїла усе і стала ніжно дивитися то на мене, то на мою тарілку.

– А що вам нагадують мідії, Дмитре? – несподівано поцікавилась вона.

– НЛО, – відповів я навмання.

– У вас багата уява, – усміхнулася Зірка. – Як і належить справжньому поетові. Ви ще ні разу не розчарували мене. Ви ж знаєте, я ваша палка прихильниця.

А що мають нагадувати мідії? Звичайні собі молюски.

Вже в мотелі Зірка якось приглушено спитала, чи не хочу я їй чогось сказати перед сном.

І я щиросердо сказав:

– Дякую, Зірко, що стали моїм навігатором у незвіданому морі блаффських афродизіаків. Погано бути неосвіченим селюком. Особливо за кордоном. Бажаю вам гарно виспатися перед завтрашнім днем після такого довгого перельоту. Побачимося завтра, і з новими силами – до роботи. Приємних сновидінь.

Мені здалося, що легка тінь розчарування промайнула по обличчю Зірки. Але, думаю, то мені так тільки здалося. Важкий був день все-таки.

А запах Зірчиних парфумів дійсно хвильний. І запах самої Зірки хвильний. Я це ще в літаку про себе відмітив.

Я заснув, і наснилась мені Зірка, що летіла до України на НЛО і скидала мені з нього блаффські устриці, а я біг за нею і чимдужче гукав, просив не полишати мене одного в чужому краю, присягався, що відтепер їстиму всі її афродизіаки. А Зірка все віддалялась і віддалялась, аж от перетворилася на маленьку цятку, стала розчинятись у просторі і щезла навіки.

25 серпня, середа

Після Окленда поїхали до Роторуа, туристичного містечка і осередку маорійської культури. Подивилися ландшафтний парк, гейзери. Всюди гидко тхнуло сіркою, випари якої тут повсякчас вириваються з-під землі, наче Пилип з конопель.

Наша перша зустріч із новозеландською стороною. Із привітальним словом виступив Ярівчанський. Казав, що ми живемо у непростий час. Казав про прадавню космічну спорідненість українців і маорі, про збереження національних культур і самобутності наших країн, про славну історію і дбайливе ставлення до невмирущих традицій наших таких далеких і вже таких близьких народів. Про дивовижну подібність українського і маорійського народних орнаментів. Про те, що нашу вишиванку знають на всіх континентах, у Канаді, Панамі, Кенії, Гонконгу, а тепер і в Новій Зеландії. Адже головне – не розгубити, не розхлюпати, не розпорошити скарби своєї душі серед шарпанини повсякденності. Нехай же перші паростки єднання наших шляхетних етносів переростуть у плідну співпрацю на рівні людських контактів мистецької дипломатії.

– Нехай же терпкий полиново-калиновий вітер нашої закосиченої неньки-України щоденно долітає до сірчаних гейзерів звитяжного маорійського краю, привносячи дещицю золотої аури українства у ваш своєрідний куточок первозданної природи під сузір'ям Південного Хреста. Шануймося, бо ми всі, незалежно від місця проживання і національності, з одного кореня – правікового кореня Людини, – закінчив свою яскраву промову голова делегації.

Фольклорний ансамбль маорі станцював нам свій танець хака, несамовито витріщував очі і під кінець показав усім язики. Ансамбль «Гопак» станцював у відповідь гопак. Павло Зібров співав про незрівнянних жінок і коханок Київщини, Михайло Поплавський співав про вареники в сметані, про сало, про відпочинок у лазні з кумою, про все те, що таке дороге і близьке серцю кожного українця. У проникливому виконанні Алли Кудлай пролунала моя улюблена пісня, в якій красива незаміжня жінка самотньо стояла в метро, вона могла ще бути