Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

виходить, вводити цензуру, як у давні добрі часи, коли ми були молодими і такого сорому в книжках не бачили.

– Тільки Мотрі не здумай читати це неподобство, це може травмувати її тонку ліричну душу. Слава Богові, що наше дитя зростало на світлій поезії Любові Забашти, Світлани Иовенко, Ігоря Павлюка. Це істинні духовні наставники здорової молоді.

Прочитав цю ж поезію Еміку, йому, навпаки, дуже сподобалось. Емік сказав, що це круто, спитав, хто автор. Я сказав, що надіслали на рецензію з видавництва, не вказавши імені, щоб уникнути упередженості, так нині роблять. Емік сказав, що автор подає великі надії і на нього чекає велике майбутнє. Сказав, що у нього, вочевидь, були гарні навчителі, і додав, що, на його думку, українська поезія нарешті потроху позбувається комплексу босоногого дитинства.

19 серпня, четвер

Із Сімферополя подзвонив Назар. Сказав, що усюди, де тільки міг, власноручно написав аерографом: «їжте сало!»

Подзвонив Емік. Радісно повідомив, що Янка повернулася! Взяла з нього слово, що нарешті візьметься за голівоньку.

– Ти візьмешся? – спитав я.

– Обома руками, – запевнив Емік. – Я для Яни все зроблю.

20 серпня, п'ятниця

Подзвонили із Спілки письменників України. Повідомили, що я терміново включений до складу делегації митців і працівників культури, що їде на «Дні української культури в Новій Зеландії» на запрошення Міністерства культури цієї далекої країни, яке хоче налагодити творчі контакти з нашими і своїми письменниками, художниками, співаками, танцюристами. З Ірпеня їдуть тільки я і Зірка Нечитайло, редактор «Іртиського вісника», найкращої газети Київської області за рейтингом минулого року. Виліт післязавтра.

Я і Зірка від Ірпеня летимо до Нової Зеландії! Хто б міг подумати! Приємна несподіванка.

Повідомив про це Інзі. Про Зірку – ні слова. Та вони і не знайомі. Сказав, що тепер Інга за все відповідатиме вдома сама. Інга сказала, що вона і так за все відповідала сама, поки я свої вірші писав. Я сказав, що це нормальний розподіл праці. Я заробляю гроші, Інга на них купує харчі, а їмо ми їх разом.

Що брати в дорогу? «Любов і вірність» – це обов'язково, для публічних читань, глиняні бутерброди з ікрою, як символ української гостинності, і сувенірний віник на подарунки. Дві пляшки оковитої, це традиційно. Для потужного єднання братніх культур українців і маорі.

Що ще? Подзвонив Назарові, спитав, що найкраще брати з собою за кордон на подарунок.

Назар сказав, що найкраще буде взяти дерев'яну булаву, як символ української державності, задля пропаганди української ідеї в світі.

21 серпня, субота

Знову зателефонував Назар. Сказав, що все іде за планом. Повідомив, що вночі обклеїв із братчиками усі двері гуртожитків, РАГСів і пологових будинків Сімферополя своїми власноручними дадзибао з таким текстом:

«Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Поїде в свою Московщину, А дівчина гине… Т. Г. Шевченко СЛАВА УКРАЇНІ!»

22 серпня, неділя

Ну от і виліт. Делегація велика – народні співаки Алла Кудлай, Павло Зібров, Михайло Поплавський; член Спілки художників, живописець Геннадій Клещар з купою його картин про історію України, ансамбль народного танцю «Гопак», Владислав Ярівчанський (голова делегації) і я від Спілки письменників, перекладачка і Зірка. Ну що ж, пристойне товариство, слід визнати. Не соромно з таким і на люди вийти.

В літаку Зірка сиділа поруч зі мною і її гарні зелені очі світилися ніжністю. Зірка була сильно напахчена екзотичними парфумами.

– Ніколи ми ще не були так близько одне до одного, як сьогодні, – втаємничено сказала Зірка. – Я про таке і подумати не могла. Я не вірю в своє щастя.

– Це ви про що, Зірко? – здавленим голосом поцікавився я.

– Про несподівану подорож із вами. До Нової Зеландії.

– Це не розважальна подорож, Зірко, – зауважив я. – Це напружена робоча поїздка. Ми маємо на гідному рівні представити нашу культуру в цьому далекому куточку світу, так, щоб про нас довго пам'ятали. І познайомити новозеландців із роллю Приірпіння в просвітницькому і літературному процесі України. Це завдання вже лягає на наші із вами плечі, Зірко.

– Хай буде по-вашому, – погодилася Зірка. – А у вас ще нема для мене нових віршів, таких, які були в квітневій подачі? У нас в редакції ними всі дівчата зачитувались. Нечасто, знаєте, нам приносять таку хвилюючу, таку трепетну поезію про кохання. Я б вам щиро порадила прочитати її на наших зустрічах із новозеландцями. Повірте моєму досвіду редактора – жіночу аудиторію ви полоните відразу. А полонити жінку – це завжди запорука успіху. Не забувайте про це, Дмитре. А вам подобаються мої парфуми?

– Подобаються. В них є щось загадкове. А як вони називаються?

– «Дезайр». З феромонами. Останній писк ірпінської моди. Для вас старалася. Щоб мій запах вам запам'ятався. Навіть коли мене не буде поруч.

– Дякую, Зірко, я подумаю над цим, – пірнув я у свою улюблену формулу на літературних зустрічах. – Давайте трохи поспимо, дорога далека, а я всю ніч не міг заснути.

– Ой, а я теж так спати в літаку люблю. Я коли в літаку лечу, завжди чомусь згадую початок фільму «Еммануель». Як вона летить з Лондона до Бангкока. Які в неї прекрасні мрії! І який у неї чарівний сусіда. Такий уважний. А що, хіба жінці багато треба для щастя? Гарна стрічка. Про життя дружини дипломата в Таїланді. А ви «Еммануель»