Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

карбованців! Думаєш, мені легко дістався такий дефіцитний товар?! — При цих словах Аббасов заліпив товстунові дзвінкого ляпаса.

— Завмаги дуже репетували, довелось… — почав кволо виправдовуватися товстун, не наважуючись навіть потерти ударене місце. — Якщо не видам товар, погрожували піти в обехеес.

— Тепер годі боятися обехеес! — вигукнув «учитель». — Їхній начальник зараз лежить при смерті. Бог дасть, скоро ми побенкетуємо на його поминках… Гроші приніс?

— Тільки половину, — пробурмотів товстун і хутко затулив обличчя руками, боячись схопити чергового ляпаса.

— А де решта?

— Я ж кажу, ніхто не дає тепер хабарів.

— Брешеш, собако! Я знаю, що якраз тепер ти береш удвічі більше, ніж раніше. Знаю й те, що гроші, які ти утаїв від мене, ховаєш у своєму заміському будинку! Муталь…

— Слухаю, хазяїне.

— Сьогодні вночі зробиш у нього обшук.

— Буде зроблено, саркаре[17].

— Пробачте, хазяїне!.. — заволав товстун, заметався, як перепел, що попав у сіті. — Я, здається, усі гроші приніс, помилився, мабуть, подумав, що тут тільки половина… Ось вони, згадав, у лівій кишені, у лівій…

Тремтячими руками він вивудив з кишені дві тугі пачки, перехоплені кольоровим папером, поклав перед Адилом.

— Ініціативний директоре клаптикового магазину Каюм, устань, прозвітуйся перед товаришами.

Голомозий з блискучим лобом миттю опинився на ногах, запопадливо склав руки на грудях.

— Збув товари, одержані від фірм?

— Половину.

— Куди подів другу половину?

— Переправив у філіали. Зави у мене там надійні, всіх тримаю в кулаці.

— А не попадуться вони?

— Вжив заходів. Ми розрізали тканину спершу на клапті, потім вивезли у філіали.

— Лепсько! — поплескав бандитський «шеф» у долоні. — Нашу частку прибутків приніс?

— Так, хазяїне.

В цей час двері підземелля відчинилися і на східцях з'явилася напівзігнута баба-яга. Вона несла на величезному лягані штук п'ятнадцять відварених курочок.

— Тягніть хто-небудь коньяку! — наказав Аббасов, проковтнувши слину. — Швидко!

Директор клаптикового магазину злетів по східцях і за хвилину приніс десять пляшок коньяку.

Почалося бенкетування. Кожен ухопив по курці і став угризатися в неї, запиваючи м'ясо коньяком з величезних піал. Вони голосно плямкали, гикали, випльовували кісточки просто на килими. Мені теж закортіло з'їсти крильце або ніжку, але, на що вже я люблю посмакувати, — в такому товаристві погидував.

Наприкінці трапези у всіх розв'язалися язики, і мені лишалося тільки слухати й слухати. І з'ясував ще дещо таке, що мало дуже зацікавити Салімджана-ака. Скажімо, дізнався, що ця банда організувалася порівняно недавно, коли злочинці збагнули, що міліція незабаром поодинці виловить їх усіх. Отоді вони і об'єдналися, щоб захищати один одного, підтримувати грішми, порадами, зв'язками… Адила Аббасова обрали ватажком, і кожне його слово було законом. Ще я дізнався, що товстун, якого побив Адил, — завскладом районної споживчої кооперації, худющий Ариф — базарком, Муталь — шофер автобази.

Верховода провів невелику бесіду про те, як запобігати неприємним сутичкам з міліцією, як присипляти пильність дружинників. Порадив кожного, хто «подає надії» — уявляєте які! — привертати на свій бік, а якщо це відразу не вдається, то постаратися облити його багном, щоб він взагалі втратив серед чесних людей авторитет.

— Наклепи, поширення чуток мають стати нашим головним засобом, — сказав він наприкінці. — Наступну зустріч я призначаю на двадцять сьоме число цього місяця, на двадцять другу годину. Найголовніше зараз — діяти обережно, розумно, але рішуче. Це повинно стати нашим девізом… Арифджане, почитай-но молитву за всіх за нас.

«Заввідділом спекулянтів» упав на коліна і почав п'яно бурмотіти, дивлячись на купу порожніх пляшок під стіною.

— Амінь! — закінчив він свою «молитву». — Хай вороги наші завжди зазнають поразки, а діла наші процвітають і Адилджан-ака завжди буде при доброму здоров'ї та доброму гуморі!

— Амінь! — хором прохрипіли члени банди.

На цьому «загальні збори» зграї було закрито. Всі почали розходитись. Я, звичайно, подався за Аббасовим. Адже мені треба було знати, де він приховає нашу жовтеньку папку. Таксі чекало його в умовленому місці — нічого не скажеш, усе організовано! Не встигли ми сісти, як машина рвонула й помчала темними вулицями.

У мого «приятеля» був чудовий настрій. Відкинувшись на спинку сидіння, він неголосно наспівував якусь вульгарну пісеньку. А мені ие йшли з голови слова Салімджана-ака: «Знаєш, Хашимджане, — казав він, — серед сотень тисяч чесних працьовитих людей можуть бути один-два покручі, які багатьом псують життя, не дають спокою. Наш з тобою обов'язок — навертати таких на праведний шлях, ну, а якщо не бажають, то якнайсуворіше покарати!»

Що ж, дорогий Салімджане-ака, тепер ми знаємо, хто верховода зграї, знаємо і про їхні дільця та плани. І свого часу всіх візьмемо, ніхто не втече від кари…

Я простежив, як Аббасов сховав у своїй криївці жовту папку, і, дещо заспокоєний, далеко за північ подався нарешті додому.

Безсонна ніч

Я вирішив так пізно — чи вже рано? — не будити дзвінками Лутфі-хола: за дві спроби переліз дувал і опинився у дворі. Зняв з голови шапку-невидимку, огледівся. Що це? У квітнику, мовби нічого з ним і не було, походжає із садовими ножицями Салімджан-ака, зодягнений у свій жираф'ячий халат! Не вірячи собі, я протер очі: адже Салімджан-ака повинен бути в лікарні, лікарі сказали, що він у тяжкому стані!

— Здрастуйте! — пробурмотів я невпевнено.

— Ія, Хашимджан?! — вражено вигукнув полковник, випростуючись. — З неба впав чи з-під землі виліз?

— Через дувал переліз. Але ви? Звідки ви самі