Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Хай буде міліція завжди з носом, амінь!

— Аблоху акбар! — приєдналися інші.

Після цього почалося звичайне розпитування про здоров'я, життя-буття, про діла. А яке у таких-ось буття, які діла?.. Розмова торкнулася міських новин, різних чуток. Товстун, важко відсапуючись, сказав, що життя стає складніше й складніше, що міліції допомагають дружинники, представники народного контролю, і є всі підстави сподіватися, що органи доб'ються свого — до ноги винищать їхнього брата.

— Не тремти так дуже, боягуз! — гримнув на нього Адил. І обернувся до сусіда: — Муталь, устань!

— Слухаюсь! — підхопився той на ноги.

Це був Коняка.

— Ти виконав моє доручення? Де документи?

— У портфелі, хазяїне.

Муталь витяг з-під себе портфель і дістав жовту папку — ту саму, що зникла із сейфа полковника! Від хвилювання у мене запаморочилась голова. Що робити? Вихопити з рук Коняки заповітну папку й кинутись до Салімджана-ака в лікарню? Ні, Хашимджане, поспішати в нашій роботі не слід…

— Розповідай! — наказав Адилов.

— Що розповідати, хазяїне?

— Як провів операцію по вилученню цих документів. Нехай усі слухають і беруть на розум, як треба працювати.

— Все зробили саме так, як веліли ви, вчителю. У формі майора міліції я з'явився у відділення. Чергував літній простакуватий сержант, я відрекомендувався йому працівником обласного управління, показав посвідчення.

Я поцікавився, як проходить чергування, чи немає особливих порушень. У цей час підійшов мій напарник — теж у міліцейській формі, з букетом квітів у руці. Вибачившись переді. мною і попросивши дозволу звернутися до сержанта, сказав:

— Десь тут неподалік весілля мого друга, а адреса його кудись поділася, не можу знайти. Ви, мабуть, знаєте, він теж. служить у міліції, живе десь тут поряд.

— Сержант пояснив, де відбувається весілля, побідкався, що не може провести, бо перебуває на посту. Я вдав, що обурився байдужістю сержанта, сказав суворо:

— Міліціонери повинні допомагати один одному, пора б уже збагнути цю просту істину. Ідіть покажіть товаришеві потрібний будинок, а на посту я побуду сам!..

І доки сержант повернувся, я встиг відчинити сейф, викрасти документи.

— Молодець, хвалю! — навіть заплескав у долоні Адил-перевертень. — Тепер розкажи, як провів операцію «Немовля».

— Її виконала Шарифа.

— Шарифа? Хто вона?

— Ви її знаєте, хазяїне. Діє в моїй групі. Раніше працювала офіціанткою в їдальні, зараз промишляє тим, що ходить по організаціях і краде плащі та пальта. Вона саме народила дитину, батька немає, отож не знала, що з нею робити. А тут така вигідна пропозиція, і вона з радістю погодилась. Я пообіцяв виклопотати їй двокімнатну квартиру і дати три тисячі, якщо діло закінчиться благополучно.

— Вона зараз пішла в підпілля?

— Так.

— Хай легалізується. Інакше все лусне. Вона мусить щодня бігати в міліцію, вимагати аліменти і покарання полковника. Звичайно, нічого не доведемо, але крівці йому чимало зіпсуємо! На, тримай ці гроші, що обіцяв Шарифі. А ці золоті монети — тобі. Бажаєш — устав собі зуби, бажаєш — замов дружині персні; твоя справа. Я друзів ніколи не обдурюю, якщо вони точно виконують мої завдання. Саллабадрак, устань лишень з місця!

Так чомусь звали хлопця з бичачою шиєю. Він насилу відірвав своє могутнє тіло від підлоги.

— Як твоя тачка, працює?

— Працює, хазяїне.

— Одвіз борошно?

— Так точно!

— А цукор?

— Цукор поки що не вдалося вивезти.

— Цієї ночі вивези, чого б це не коштувало.

— Буде зроблено, хазяїне.

— У шовкоткацькій артілі побував?

— Так. Одвіз, куди було наказано.

— На, бери премію. — Аббасов вийняв з портфеля пачку грошей, кинув Саллабадраку.

«Куди я потрапив? — кричало все мов єство. — Хто це такі? Невже це не сон, а дійсність і такі типи живуть поруч з нами? Один — злодій, другий — хабарник, третій — наклепник. Таж тут просто зразки всього злочинного світу! Це вони не дають міліції жодного дня спокою, живуть за рахунок чесних людей. Та ще як по-сучасному висловлюються: «операція», «легалізація», «вилучення» — справжні розвідники! Це жовті диви, яких треба знищувати!»

— Ватажок гендлярів Арифе, встань!

Худющий парубійко підвівся, знесилено притулився до стіни.

— Розказуй.

— Справи ідуть поганенько, хазяїне.

— Чому?

— Нашого брата стає щодень менше. По-перше, нічим торгувати, бо в магазинах більшає товарів, по-друге, майже всі кращі, досвідчені люди за гратами.

— Яких заходів вживаєш, щоб уберегти кадри від провалів?

— Різні. Недавно зняли з роботи дільничного, організувавши скаргу продавців ічиг.

— Непогано. Працюй і далі в тому ж дусі. Кадри треба берегти. Як із цінами на товчку?

— Нічого, хазяїне, непогано. Відріз атласу, який коштує двадцять один карбованець, іде по п'ятдесят.

— Чуєш, товстуне? — урочисто промовив Аббасов. Той у відповідь промимрив щось невиразне.

— Килим, який коштує сто п'ятдесят карбованців, збуваємо за двісті п'ятдесят, — вів далі Ариф.

— Чуєш, товстуне? — повторив Аббасов і знову почув глухе мимрення.

— Ондатрові шапки коштують по п'ятдесят карбованців… — сказав Ариф бадьоро й злякано замовк, побачивши, що Адил-перевертень схопився з місця, як ужалений змією, підскочив до товстуна, схопив його за комір і ривком поставив на ноги.

— Коли тільки ти порозумнішаєш, ей, лантух смердючого жиру?! Я ж наказував тобі не передавати шапки в магазини, поки ціна на них не підскочить на базарі до ста