Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Худайберди Тухтабаєв живе й працює в Ташкенті. Герої його творів — узбецькі хлопчики й дівчатка, про яких він, у минулому вчитель, розповідає дотепно, цікаво, з симпатією.
Ледар і двієчник Хашим, знайшовши чарівну шапочку, мріє про подорожі, героїчні подвиги, славу. Що вийшло з його мандрів, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю веселу й повчальну книжку.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад Григора Тютюнника

Малюнки Тома Тарнавського

Перекладено за виданням: X. Тухтабаев. Волшебная шапка. «Детская литература», Москва, 1970.

Усе почалося з того, що мама вигнала мене з дому. Але почну по черзі.

Звати мене Хашимом. Якщо хочете звертатися до мене лагідно й поштиво, можете називати Хашимджаном, я не проти.

Отже, Хашимджан Кузиєв — син уславленого механізатора Кузибая. Тато мій зараз працює в Мирчазулі, цілину піднімає. Додому приїжджає вряди-годи, зате неодмінно привозить багато подарунків. Кращі, звичайно, припадають мені.

Мама моя теж знатна. Вона дояркою на фермі, що за триста кроків од нашого дому. У неї там двадцять чотири корови. І всі рекордсменки. А за те, що вони стали рекордсменками, мама медаль одержала. Гарну таку медаль, блискучу. Я приколов її до своєї сорочки і пішов на базар по цибулю й моркву. Всі хлопчаки заздрили, юрбою сунули за мною. Все просили дати поторкать. І в школу з медаллю подався. Але потім дуже шкодував. Не минуло і двох уроків, як директор викликав мене до себе й став соромити:

— Ти навіщо носиш чужу медаль, Хашиме Кузиєв? Зніми негайно ж. Це нагорода за доблесну працю, її треба самому заробити!

Так і сказав: «Чужу медаль». Наче рідна мама чужа мені.

Сестричка моя, Айшахон, учиться в четвертому класі. Вона в нас розумниця. І старанна дівчинка. Миє посуд, допомагає мамі прати, підмести двір. І тому, напевно, мама завжди каже: «Ах розумничка, ах моя люба». Я також люблю Айшахон. Адже вона неабияк виручає мене цим… своєю працьовитістю.

Ще меншу сестричку звуть Донохон. У цьому році вона пішла до першого класу. Мама впевнена, що вона стане лікарем. Я гадаю, мама помиляється. Бо Донохон боягузка. Уколів боїться. І таблеток теж. Побачила одного разу в коридорі шкільну буфетницю в білому халаті, подумала, що це лікар, вискочила у вікно і втекла! А так загалом і вона нічого дівчинка.

Про себе скажу небагато: не люблю хвалитись. Учуся в шостому класі, іноді одержую п'ятірки, іноді — двійки, коли як пощастить. А хлопчик я здібний і розумний. Не муляю старшим очей, не ганяю собак цілоденно по вулицях, як інші. Прийду зі школи, попоїм і гайда на пустир у футбола грати. І хоч би скільки мене кликали — не докличуться. Та якщо таки застануть зненацька і дадуть роботу, тут уже сам викручуйся. Але я це вмію.

— Хашиме! — покличе, буває, мама.

— Що, мамочко? — питаю залюбки.

— Полізь-но на дах та скинь трохи дров.

На пласкому даху нашого дому складені дрова.

— Зараз, мамочко!

По поспішаючи беру драбину, приставляю до даху, а тоді гукаю:

— Айша! Ей, Айшахон!

— Що, брате? — підбігає вона до мене.

— Полізь лишень на дах і скинь трохи дров. Та живенько, — командую недбало.

— Зараз, — охоче відповідає сестричка.

Вона ж розумниця, тямить, що братові не сподобається, коли йому відмовлять. Намагається завжди бути ввічливою і зробити все, що звелить брат, себто я. Інколи, звісно, опинається. Не без того. Тоді я її виховую.

Утовкмачую, що я старший брат, а молодші повинні слухатися старших. До кулаків не доходить, даю лише легенькі хрускани, а буває, що й стусана дам. І сестричка вмить береться за роботу. Тоді я її підхвалюю:

— Молодця, Айшахон, розумничка моя люба! Ніколи не забувай, що ми повинні допомагати мамі. В неї й так багато клопоту.

Кажу, а сам хльоскаю прутиком по халяві чобота, як це робить дядечко Сираджиддін. Він у нашому колгоспі завфермою. На роботу приходить дуже рано. А прийшовши, одразу скликає людей і саме так похльоскує прутиком по халяві, віддаючи розпорядження:

— Ти, Халмухамеде, вивезеш гній. Ти, Карїме, здай молоко на молочарню. Ти, Ешмате Сагдулаєв, вижени корів на пасовисько.

Халмухамед прикладає руку до серця і кидається до купи гною. Карім-ака хутенько вантажить бідони з молоком на автопричеп. Ешмат нетерпляче махає гирлигою, а дядечко Сираджиддін іде собі, куди йому заманеться.

Ось на яку роботу я піду, коли виросту. Ти гуляєш, а інші працюють. Не життя — мрія!

На мене поки що працюють лише двоє: Айшахон та Ариф. Невеличка, звичайно, бригада, хвалитися немає чим.

О, трохи не забув. Ариф — це мій товариш. Ми з ним в одному класі вчимося, за однією партою сидимо. Сам він маленький на зріст, але голова у нього не менша за десятивідерний самовар. І, схоже, що самовар цей ущерть повен розуму. Задачки Ариф розв'язує, як горіхи лущить.

Але і я не з лопуцька. Він розв'язує, а я списую. За якихось п'ять хвилин встигаю все передерти.

Ось як це робиться: за дві години до школи (ми вчимось у другу зміну) я виходжу надвір і кличу Арифа.

— Чого тобі? — похмуро питає він.

— Ходімо до мене уроки робити! — кричу щосили. Треба, щоб мама мене почула.

Ариф