Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

— Я дім стережу, — одказує він. — Сам іди сюди, як тобі треба.

Хапаю портфель і біжу до Арифа. Мама думає, що ми сидимо уроки вчимо. А я вже через п'ять-десять хвилин на пустирі. Тут завжди є з ким м'яча поганяти. В командах повсякчас не вистачає гравців — будь ласка, приставай, до якої хочеш.

Сьогодні я теж хотів утекти. Але тільки-но розтулив рота, щоб покликати Арифа, гукнула мама.

— Хашиме, ти погодував курей?

Це я ще вранці мав зробити. Геть з голови вилетіло.

— Га? — сказав я, щоб виграти час, і трохи позадкував.

Треба триматися якомога далі, щоб часом запотиличника не схопити.

— Чи ти оглух? Я питаю: кури нагодовані?

— А навіщо їх, нероб, годувати? Хай самі годуються!

— О, лишенько моє, ти і не напував їх?

— Та вони ж ніколи не п'ють! Тільки дзьобають…

Мама виломила лозину й кинулася до мене. Я оббіг три кола по двору і вискочив за ворота.

— Цілий тиждень не напував і не годував! — закричав я вже з вулиці. — Не люблю я їх, бо курка — не птиця!

— Ну постривай же, негіднику, я тобі ще всиплю! — пообіцяла мама, сварячись лозиною.

Ну і нехай. То ж потім, а зараз я сам собі пан. Втіхи, одначе, мало. Вчора я теж накоїв. Але, на щастя, минулося. Не покарали. А сьогодні, мабуть, здорово перепаде…

Ну, що б ви робили, якби до вас вічно чіплялися з одним і тим запитанням: «Яку ти сьогодні оцінку одержав, синку?»

Я особисто не довго думаю:

— П'ять, мамочко, п'ять!

— От любий синок, порадував маму! Іди ж погуляй…

Та які ж вони, ці дорослі! Самі знаєте. Сьогодні добрі, а завтра ні. Спершу тільки запитують, яка оцінка, а тоді раптом скажуть: «Принеси-но сюди щоденник, синку».

І тоді серце зупиняється, і не знаєш, що відповісти.

— Ану дай мені щоденник, — сказала вчора мама.

— Щоденник забрала вчителька, — недовго думаючи, збрехав я.

— Зрозуміло. Дай сюди портфель.

Що мені лишалося робити? Віддав.

— Оце скільки? — тицьнула мама пальцем у щоденник, наче не впізнала цифри, яка стояла там. Хіба не смішно? Вона ж має середню освіту!

— Ну, двійка…

— А оце?

— Трійка. Хіба не бачиш?.. Учора одержав.

— Негіднику, навіщо ж ти мені брехав?

Але судіть самі: хіба я брехав, кажучи, що одержав п'ятірку?

Адже навіть Донохон знає: якщо до двох додати три, буде п'ять.

Я спробував пояснити мамі цю арифметику, але вона й слухати не схотіла.

— Он воно як! — сказала мама, озираючись на всі боки. Видно, шукала очима лозину або кочергу — вона й нею вже двічі мене частувала.

— Ото ж так… — сказав я. І не чекаючи, доки мама кинеться до мене, вискочив надвір. За що — за що, а за стрибки у довжину в мене чесна п'ятірка. Фізкультуру я люблю.

І вона завжди мене рятує. Все це було вчора..

Але ж і сьогодні, бач, не обійшлося без прикрощів. Просто обидно. І жаль себе до болю.

Із хвіртки виткнувся носик украй зацікавленої сестрички.

— Принеси мій портфель, Донохон, — попросив я.

Пішов до Арифа. Мені навіть прикрощі не перешкода.

— Його немає вдома, — сказала мама мого товариша.

Треба ж тобі такого, щоб саме сьогодні не сиділося вдома головатому!.. Адже з трьох предметів додому уроки задали! Ну, стривай, Арифчику, ти в мене ще знатимеш!

У школі нікого ще не було. На дверях майстерні висів замок. На баскетбольному майданчику вешталася малеча. Біля учительської стояв велосипед Атаджана Азизовича, нашого директора. «Нема лиха без добра!» — подумав я.

Давно збирався написати заяву директорові. Отже зараз саме нагода.

Зайшов до порожнього класу й сів за роботу.

ДИРЕКТОРУ ШКОЛИ ІМЕНІ О. С. ПУШКІНА тов. АЗИЗОВУ

Заява!!!!!!!

Важко нам стало останнім часом, товаришу директор. Додому задають дуже багато. Не лишається ні хвилиночки часу, щоб допомогти батькам по господарству. Чи не можна звільнити нас від уроків алгибри, гиометрії і рідної мови. Ці предмети дуже важкі і тільки мізки засмічують. Замість них краще ввести уроки по футболу. Вчителем можна взяти бамбардира команди «Пахтакор» Геннадія Красницького. Якщо ви не відмовите в нашому проханні, ми обіцяємо бути дисциплінованими і вчитися тільки на п'ятірки.

Від імені групи учнів Хашимджан Кузиєв.

Я перечитав написане. Добряче вийшло. Тільки от боязко нести Атаджанові Азизовичу. А що як розсердиться?

Довго сидів я, не знаючи, що робити. Потім вирішив: «Що буде, те й буде». Заплющив очі і вскочив до приймальні.

Секретарка встала мені назустріч.

— Ти куди, хлопчику?

Я рвонув на себе двері. І ось вона, директорська.

— Що трапилося, Кузиєв?

— Добрий день…

— Ну… добрий день.

… Заява моя Атаджанові Азизовичу, звичайно, не сподобалася. По-перше, соромив за помилки і цілу годину втовкмачував мені, наскільки важливі предмети, які я пропоную зпяти. Він говорив і про те, що людина, яка