Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Утік з лікарні, синку, — пояснив Салімджан-ака винуватим тоном. — Тут, сам знаєш, справи у нас важливі й складні… Гріх у такий час валятися в лікарні. Та лікарям хіба це втлумачиш? Діждався сьогодні, коли всі поснуть, і накивав п'ятами. Знаєш, Хашимджане, якого висновку я дійшов?

— Ні, не знаю.

— У пограбуванні нашого сейфа брали участь люди Адила Аббасова. Він — організатор.

— Правильно.

— Бо саме він зацікавлений у знищенні цих документів. Але сейф відмикав не він особисто.

— Правильно. Не він відмикав.

— Стривай, а ти звідки знаєш?

— Та ні, я так просто.

— Невиправний негідник цей Аббасов. А я сподівався, що схаменеться; здогадуючись про його шахрайства, намагався направити на шлях праведний. А він щоразу намагався обдурити мене і, слід визнати, це йому поки що вдавалося. Ти знаєш, я з вуркаганами суворий, але ж не спійманий — не злодій.

— А ви давно його знаєте?

— Років десять.

— Не пригадуєте, не проходив він по справі щодо махінацій на шовкоткацькій фабриці?

— Не пригадую, синку. Адже коли те було… Ти це до чого?

— Ні, просто так…

Не час іще говорити з Салімджаном-ака про все, що я знаю. У нього серце, може знову злягти. Йому зараз корисно чути лише радісні вісті… Вирішено, про старі справи перемовчу. А от якщо я скажу, де сховано документи, він раптом візьме й видужає остаточно.

— Салімджане-ака, нумо присядьмо, — сказав я якомога спокійніше, ведучи його на веранду.

— Що в тебе там, щось важливе? — допитливо глянув він мені в очі. — Ану викладай.

— Ого, важливе. Та ще яке!

Ми сіли на диван. Ні слова не кажучи про чарівну шапочку, я розповів, як повернувся з кишлаку, відвідав кафе «Сама втіха», пішов по слідах директора, одне слово, все по порядку.

— Як тобі пощастило все це підглянути і підслухати? — з деяким недовір'ям запитав полковник.

— А я вмію бути невидимим.

— Ти що?.. — ще з більшим недовір'ям покосився на мене Салімджан-ака. Мабуть, подумав, що я трохи — теє…

— Справді; якщо сумніваєтесь, можете перевірити. Ось заплющіть-но очі…

Полковник неохоче заплющився. Я надів шапочку, став невидимим.

— А тепер ви мене бачите?

— Ні. Ти й справді зник, Хашимджане. А голос твій чую. Товба… Що ж це таке? Ей, слухай-но, хлопче, припини лишень свої фокуси, з'явися знову!

— Зараз. Тільки заплющте очі.

— Ну заплющив.

— Тепер можете дивитись.

— О, товба, товба! Хашиме, ти це чи ні? Чи мені наснилося?.. Та ти справжній фокусник, хлопче! Ну, поясни, як ти щезаєш?

— Я випив спеціальні ліки.

— Дай і мені попробувати крапельку твоїх ліків.

— Не можна. Будь-кого іншого ці ліки можуть убити. І взагалі це страшенна таємниця. Якщо про неї дізнається ще хтось, то ми всі троє вмремо, не сходячи з місця.

Полковник похитав головою.

— Чи не сниться мені все це?

— Ні, не сниться, Салімджане-ака.

— Покажи тоді свій фокус іще раз.

— Заплющте очі.

Хвилин десять-п'ятнадцять ми гралися в піжмурки. Я ставав невидимим і подавав голос із різних кінців веранди; Салімджан-ака пробував піймати мене, а коли я вислизав із його рук, він реготав на все горло. Нарешті, зморені, ми знову сіли на диван.

— Ти де дістав такі ліки? — спитав Салімджан-ака лукаво.

— Бабуся дала.

— Чи не алхімік вона в тебе часом?

— Що-що? Червоний хімік[18], ви сказали?

— Кажу, великий учений, видно, твоя бабуся. За винахід таких ліків треба б нагородити її Державною премією.

— Ну, цього робити не можна.

— Чому ж не можна? — усміхнувся полковник. — Інші зроблять кочергу і ходять по інстанціях, вимагають премію…

— Моя дорога бабуся захворіє, якщо ми відкриємо її таємницю.

— Невже?

— Їй-право. Можете мені повірити.

— Отже, цю таємницю нікому не можна звіряти?

— Нікому.

— Цікаво… — Полковник заходив по кімнаті сюди-туди. — Я ж не раз чув про різні випадки чаклунства, але не вірив цьому. А ось три роки тому я їздив у Ленінград на семінар. Нам показали маленьку дівчинку й сказали, що вона здатна бачити крізь товсті стіни, крізь сталеві пластинки півметра завтовшки. Я, звісно, не повірив. Дівчинка підійшла до мене. «Дядечку, якщо хочете, можете випробувати». Я попросив перше, що спало на думку: сказати, що в мене у нагрудній кишені. Дівчинка підняла очі й за мить сказала: «У вас у кишені лежить паспорт і вкладена в нього фотокартка хлопчика та жінки». В паспорті моєму була карточка дружини і Каріма, знятих разом! Я був приголомшений. Хтозна, можливо, й твоя бабуся має якісь невідомі науці особливості. Телепатія там… А взагалі, я гадаю, що ніякого чаклунства немає, просто ти спритний хлопець і дечого встиг навчитися, служачи в міліції.

— Салімджане-ака! — перебив я його. Полковник зупинився, обернувся до мене, ждучи, що я скажу.

— Ви мене любите?

— Звичайно. Як рідного!

— Тоді ще раз прошу: нікому не виказуйте моєї таємниці.

— Стривай, стривай, Хашиме! Ну гаразд, давай не будемо про це більше. Я сорок років працюю в міліції і сорок років зберігаю, якщо треба, державні таємниці. Я вмію мовчати,