Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

збуджено. — Хіба не дивно, що люди ось уже майже дев’ятнадцять віків знаходять утіху в євангелії і помирають щасливі, відносно щасливі, з певністю, що воскреснуть до кращого життя? Знати, що, може, мільярди людей померли з такою вірою, і вважати, що то брехня!“

Я міг би нагадати йому всі його власні аргументи, але не мав бажання.

„От бачиш, — провадив він, добачивши згоду в моїй Мовчанці, — щось та має в цьому бути? Не слабість навертає мене до такої думки, дух мій живий і при повній силі, хоч тіло й змізерніло. Ми з тобою помилялися: Душа не упокорюється давнім забобонам, а тільки узброюється до своєї мандрівки самотою, вже без тіла!.. Лікар каже, що я проживу ще два-три місяці, от я й використаю цей час, щоб узброїти душу. І болі допоможуть мені, нарешті я матиму з них не саму тільки муку“.

Через кілька днів мене раптом викликали до нього. Виявилося, що Ярлові спала божевільна думка одружитися з своєю служницею-муринкою. Він не сказав мені всього навпростець, але я збагнув, що за цією останньою спробою смертельно хворого вчепитися за життя ховається відчайдушна надія залишити по собі нащадків. Отже, він не цілком покладався на потойбічне життя, а може, хотів відкрити собі обидва шляхи!

Висловивши мені своє бажання, він знепритомнів. Я сидів біля смертного ложа свого єдиного товариша такий пригнічений, що годі й сказати. Он як важко померти з гідністю, навіть йому! Як він принизив свій дух. мій гордий товариш! І мене жах поймав, що він може впасти ще нижче. Чи не краще виконати свою обіцянку, не дати йому випити до дна чашу ганьби?

Я озирнувся: револьвер, мабуть, навмисне прибрано з-перед очей. Врешті я знайшов його на самому дні в шухляді нічного столика. Він був ще наладований.

Я приклав револьвера до його скроні. Ту мить Ярл розплющив очі й усміхнувся до мене. Він, либонь, здогадався, що я хотів зробити, в кожному разі, підняв руку, наче бажав відхилити мене. Та було вже пізно…

Я вклав револьвера йому в руку і вийшов.

Тоді я знав, що вчинив слушно. А тепер уже не знаю. Знав також, що він зрадив найкращі поривання нашої молодості. Тепер і цього не відаю. Може, треба бути молодому, щоб покладатися тільки на себе самого? Може, правда не одна, для кожного віку своя? Я вже нічого не знаю, однак припускаю все.

Але як же то чудово знати напевне — байдуже що; і я вважаю, що немає нещаснішої людини, як надто досвідчена в житті… Ось де взялися мої гроші, я їх успадкував по Ярлові. Чи треба казати, що я й гадки не мав про його духівницю?»

Довго мовчали панотець з дружиною, вдаючи, що кожне чимось заклопотане.

— Ну? — трохи нетерпляче озвалася нарешті дружина.

— Тобі вирішувати, — стиха відповів панотець.

Тепер, коли брата не стало, він не почувався на силі повставати проти заведеного ладу. Завше і все вирішувала дружина. Він тільки хотів, щоб і в цьому випадку вона взяла на себе відповідальність.

І паніматка пристала на це зі спокійним сумлінням. Дядькові гроші дали змогу Карлові закінчити університет, до того ж він вивчав теологію. Либонь, цим питання про спадок вирішилося найкраще. В кожному разі, ніхто з них не добачав за тими грошима тіні злочину.

Перелітні птахи

Петер-Миколай-Фердінанд-Бальтазар Расмуссен К’єнг, що його наймення за непохитними законами слуху, про які тутка не місце розважати, з плином часу склалося в «Царя Навуходоносора», набачився за свій вік світу й людей.

За фахом він був швець, а з натури — мандрівний челядник. Він належав до тих, хто на собі відчув обертовий рух землі; такі люди неодмінно кружляють навколо неї на власний розсуд. Йому було аби йти та йти, невідоме наче саме тягло його за ноги, він не знав нічого кращого, як вирушати в дорогу, байдуже куди. Так не раз він ішов від свого щастя, однак, може, тому й почувався щасливим.

Він пішки сходив більшість цивілізованих країн, а до цивілізованих, на його тверду думку, належали ті країни, де носили шкіряне взуття. Він знав німецькі заїзди і французькі гостинці, як свою кишеню, перебирався кілька разів через Альпи й Піренеї, стояв однією ногою в Швейцарії, а другою у Франції і плював горяком на італійський бік. Побував він також на Сіцілії, на Гібралтарі та в Малій Азії.

У своїх мандрах він вивчив усі таємниці сучасного транспорту, знав, де можна примоститися між колесами під товарним вагоном, де краще себе видати за подорожнього, що загубив квиток, а де розраховувати на добродушність залізничників. З Гібралтара він подався на Сіцілію, сховавшись у трюмі великого судна. Голод вигнав його на поміст, і дорога коштувала йому добрячої прочуханки та ненастанних погроз, що його викинуть у море акулам; але свого він таки домігся.

Із Сіцілії він мав їхати до Греції на іншому кораблі, вже найнявшись за кочегара. Та скоро виявилося, що коло печі він нічого не тямить, тому його висадили на суходіл у Бріндізі. Тоді він узяв ноги на плечі й рушив на північ уздовж Адріатичного моря, а потім другим берегом у південному напрямку. Ця мандрівка забрала в нього кілька місяців, але ж він таки дістався, куди хотів, — а час скрізь однаковий. Цар Навуходоносор мав у собі щось від терплячості мандрівної зірки, він подорожував задля самої подорожі, не ставлячи й не шукаючи ніякої мети, — досить було того, що він рухався. На Балканському півострові він попав до рук розбійникам, але ті, дослідивши одяг бранця, з великою ганьбою прогнали його.

— Миша врятувала царя звірів, а воша — Царя Навуходоносора, — любив він казати й велично підносив руку.

Він вирішив гайнути до Америки, зачувши, що там пахне золотом. Але в Каліфорнії швидко переконався, Що золото надто важка ноша для мандрівного челядника, і, вмостившись між вісями потяга, що віз вугілля, поспішився назад до Нью-Йорка. Дорогою він пересвідчився, що американці справді практичні люди. В Німеччині залізничники звичайно світили