Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

— А ти б не міг щиро поговорити з ким як священик? — спитала вона. — Він, певне, й сам відчуває потребу висповідатися, коли справді має щось на серці.

— В кожному разі, як брат я спробую поговорити з ним… Думаю, він зрозуміє, що мною керує в цьому випадку. Тепер, коли ти звернула мою увагу, я й сам бачу деякі темні плями, і, може, йому самому буде краще, як він висвітлить їх.

Дядько Петер помер, так і не висвітливши братові темних плям, що напевне були в його житті. Паніматка вважала, буцімто він мовчав тільки тому, щоб тримати їх у напрузі, а панотець був тієї думки, що брат надто довго жив самотою, аби так просто прийти й скласти свій тягар до ніг ближнього. Та хоч би там як, а тепер він помер, лишивши панотцеві великого листа в синьому конверті. Лист той, що, мабуть, усе пояснював, мало не спричинився до сварки, бо панотець, щоб не порушувати спокою небіжчикового, не хотів розпечатувати конверта, поки брата не поховають.

Повернувшися з цвинтаря, панотець з дружиною зараз-таки пішли до його кабінету. Він навіть не скинув з себе риз, хоч завше поспішав перебратися по-домашньому. Сьогодні йому здавалося, що священний одяг якось додасть йому сили. А сила, може, буде йому потрібна. Тремтячою рукою розірвав він конверта; там лежала запечатана духівниця і лист, адресований йому особисто:

«Любий брате!

Останнім часом тебе часто турбували мої грошові справи, і хоч це в першу чергу йшло не від тебе, я все-таки бачив, що й ти ними цікавишся. Знаючи твоє становище, я тобі не дорікаю. Завше так велося: що одному смерть, те іншому пожива.

Скільки грошей я залишаю, ти побачиш з духівниці. Думаю, що їх стане не тільки на те, щоб дати дітям добру освіту, але й щоб зробити тебе, коли ти й далі відчуваєш таку потребу, вільною людиною. Не гаразд затоптувати свою душу в землю задля шматка хліба.

Отже, як мені дісталися ці гроші? Я розумію, що з тої чи іншої причини тобі це не байдуже. За інших умов я не став би давати пояснення ні тобі, ні будь-кому іншому. Гроші, як відомо, нічим не тхнуть, чи, інакше сказати, всі тхнуть однаково. Та що це питання має для тебе особливу вагу, то я вважаю за свій обов’язок відповісти на нього. Якщо тільки зможу, бо часом мені здається, що ці гроші дісталися мені за найгероїчніший вчинок у моєму житті, а часом — що я здобув їх убивством.

Чи знав ти Ярла, мого єдиного щирого товариша з молодих років? Навряд. Ви ніколи не зустрічалися; ми з тобою мало бували разом у ті часи. То був чудовий взірець справжньої людини: високий, дужий, гармонійної будови, врівноваженої розумом. Ми заприязнилися в такому віці, коли великі проблеми життя не дають спокою. Ми взялися розв’язувати їх з юнацьким запалом, разом відкидаючи один по одному всі забобони, аж поки стали зовсім вільні від них, і тоді спізнали радісну свідомість, що опинилися віч-на-віч зі своїм „я“.

Звісно, ми часто говорили про те нове, незвичайне почуття й раділи, що зможемо померти без жадного страху. Майже всі люди заламувались, як наставала їхня смертна година. Я вибачав цю людську неміч — може, тому що сам був слабкої вдачі — і пробував пояснити її тим, що як людина фізично наближається до смерті, то й дух її теж починає руйнуватися. Проте Ярл добачав у цьому просто людську мізерність і боягузтво й казав, що я теж порохнявий усередині.

Одначе йому першому судилося стати на спит.

Як тобі відомо, ми, разом вирушили в Трансвааль: я — в пошуках щастя, а він, багатий бувши, — в пошуках нових вражень. По двох роках Ярл захворів на якусь дивну хворобу, що за кілька місяців обернула його в тінь. Він був упертий і, не слухаючи лікаревих попереджень, довго не хотів лежати в постелі, щоранку в певну годину змушував себе вставати, одягався, і якийсь час справді здавалося, ніби його наполегливість подолає хворобу. Та одного дня вона все-таки його скосила: Ярл ліг і більше не вставав.

Коли біль не дуже долягав йому, він звичайно бадьорився, спокійно говорив про недалекий кінець і збирався довести, що можна й померти з тими самими переконаннями, з якими жив. Але взяв з мене обіцянку, що я дістану йому револьвера, бо в гіршому разі не хотів допустити, щоб тілесний розпад зробив з нього дезертира.

Поступово нам обом стало ясно, що немає ніякої надії на одужання. Болі дужчали, та ще гірше йому було, як вони стихали: жорстокий біль будив у ньому колишню волю і бодай гірке усвідомлення, що він таки живе. А після тих нападів він лежав у тупій розпуці, не зважуючись глянути в очі ні життю, ні смерті.

Я пробував, як міг, підтримати його веселою балаканиною про се й про те, але одного дня він заявив мені:

„Завтра принесеш мені револьвера“.

Револьвер був у мене з собою, і він, гірко всміхаючись, завважив, що я, мабуть, радий здихатися його, але раптом змінив тон:

„Пробач мені, друже! Бачиш, який я став мізерний! Часом усе в мені кричить, що я маю жити… жити за всяку ціну… Жебраком, калікою, моральним виродком, ким завгодно, аби тільки жити!.. Для нас-бо з тобою нема іншого життя, крім цього, — сказав він у своє виправдання, граючись револьвером. — Ну, почекаю ще трохи. Але обіцяй мені… обіцяй, що натиснеш на гачок замість мене, якщо сам я стану надто жалюгідний. Ти тільки виконаєш мою волю, бо ж я прошу тебе про це тепер, при повному розумі і твердій пам’яті“.

І мені довелося пообіцяти.

Протягом кількох дальших тижнів йому ще погіршало. Та якось я зайшов до нього й побачив, що Ярл читає, — очевидно, він почувався трохи краще. Він шарпонувся, наче хотів сховати від мене книжку. То було євангеліє.

Ярл неприязно глянув на мене, очевидно, гадаючи, що я візьму його на глузи. Та я найменше був схильний глузувати.

„Слухай, — мовив він трохи