Енн Файн - Борошняні немовлята

помилок. Чоловік, який ганяв по школі, не лише виправляючи помилки всіх навколо в усній лічбі, а й пояснюючи їхні причини, мусив би знати, як правильно нумерувати сторінки. Навіть пан Картрайт умів рахувати.

Легенько, обережно, з острахом пан Картрайт узявся за кутик нетипово грубої сторінки — і його підозра справдилася: сторінки 82 і 83, яких бракувало, зліпилися докупи. Коли йому вдалося розділити їх, він побачив докладну інструкцію для вчителя щодо пошуку позакласних спостерігачів і контролю над ними.

Згорнувши методичку, пан Картрайт рішуче сказав Джорджу:

— Думаю, нам не варто морочити собі голови через шпигунів.

Але Джордж стояв на своєму.

— Ви мусите назвати нам їхні імена, — наполягав він. — А ми їм покажемо, де раки зимують.

Здавалося, що бодай у цьому питанні всі учні були цілком солідарні.

— Так! Заїдем їм межи очі!

— Підлатаємо ніс!

— Порахуємо їм зуби!

Пан Картрайт вирішив схитрувати.

— Ось що ми зробимо, — сказав він. — Складіть список усіх тих, хто, на вашу думку, шпигував за вами, а я скажу, чи ви вгадали.

Хлопці з ентузіазмом взялися до справи. Пан Картрайт здивовано спостерігав, як кожнісінький учень старанно складає перелік підозрюваних з понад десяти імен, написаних із помилками, та ще й дописує біля кожного імені погрозливі коментарі.

— Оця в мене буде перша в списку. Вічно лізе в чужі справи!

— Стара карга всюди мене пасла! Вона не спускала з мене очей ні на секунду!

— Я його питаю: «Ти чого витріщаєшся?». А він каже: «Я не розумію, про що ти». Але ж я розумів, усе розумів.

Пан Картрайт ходив між партами і дивувався, що їхні списки підозрюваних усе довшають, а їхнє бурмотання стає все загрозливішим. Неймовірне видовище, подумав він. Буде про що розповісти доктору Фелтому. Наймати справжніх шпигунів було б марнуванням часу. Вочевидь, у них не було жодної потреби.

Проходивши повз Таріка, пан Картрайт почув його злісне бурчання:

— Аякже, вони заявляли, що їм просто цікаво. Але тут і дурному ясно, що вони пхали носа в чужу справу.

У своєму останньому щоденниковому записі Білл Сіммонс теж розмірковував на цю тему.

ДЕНЬ 18

Як добре, що сьогодні останній день, бо терпіти це вічне шпигунство я вже просто сили не маю. Не уявляю, як воно бути батьками справжніх дітей, якщо навіть через борошняне немовля зовсім чужі люди підходять і вчать тебе, як жити. «Золотко, не варто залишати його тут. Воно може забруднитися». «А може, тобі краще бла-бла-бла?». «А хіба ти не повинен бла-бла-бл…»

Пан Картрайт нахилився і підняв ручку Білла Сіммонса саме тоді, коли той виводив останнє «бла».

— Не можеш дібрати слова? — мило запитав він. — Дозволь тобі допомогти.

Не звертаючи уваги на пронизливий погляд Білла, він почав читати останній запис Філіпа Брустера. Знову ж таки тема шпигунів не давала авторові спокою.

У всій цій витівці з борошняними немовлятами мене найбільше дратує людська підлість. Вдають, ніби просто по-дружньому перекидаються з тобою кількома словами, а насправді повчають, як тобі жити на світі. «А знаєш, як ми своїм давали раду?» — питають вони, злорадно посміхаючись. Або: «З мого досвіду, це найбільш дієво». А ти ще й мусиш усміхатися у відповідь і прикидатися телепнем, який не усвідомлює, що йому насправді читають мораль.

А Саджид, як завжди, вправно підсумував усю тему.

От ніяк не можу збагнути. У газетах частенько пишуть, що якусь людину арештували за те, що вона відлупцювала немовля, причому не вперше. Оцього я ніяк не зрозумію. Чесно, аніскілечки. Варто було мені лише косо глянути на своє борошняне немовля, як уся моя сім’я мало не ставала в чергу, щоб здати мене в поліцію. Де тоді живуть усі ці лупцювальники немовлят? У них що, сімей немає? І сусідів немає? Невже в них узагалі нема дру…

Саджид підвів голову.

— А слово «друзів» пишеться через «в» чи через «ф»? — звернувся він до класу.

Треба владнати стосунки хоча б з одним однокласником, подумав Саймон, і сказав:

— Я думаю, через «ф». Принаймні я сам щойно так написав. На вигляд ніби правильно.

Пан Картрайт рушив у іншу частину класу, щоб виконати свій обов’язок і дати раду кепській орфографії Саймона. Але перш ніж узятися виправляти червоною ручкою Саймонову писанину, він кілька секунд тихо постояв у хлопця за спиною, вдосконалюючи свою майстерність розшифрування.

ДЕНЬ 18.

Я здаюсь.

Виявляється, я помилявся, що останнього дня можна буде розірвати борошняних немовлят на клапті та зробити Грандіозний Вибух. Але яка різниця? Я і так планував схитрувати. Збирався заховати своє немовля і відірватися на чужих. Може, я і вчуся в 4-В, але все-таки не зовсім дурний. Кілька днів тому я зрозумів, що не зможу завдати своїй малючці болю, бо дуже до неї прив’язався. (Тим паче тепер, коли мене всі ненавидять і у мене більше немає друзі…

Пан Картрайт, озброївшись ручкою, вже нахилився над роботою Саймона, щоб виправити останню літеру, аж раптом вона зникла, розчинившись у малесенькій блакитній калюжці.

Сльоза. Безсумнівно. Здоровенна, як і все інше в цього хлопчини. Поки слідом за першою сльозиною не покотилися наступні, пан Картрайт швиденько дістав з кишені піджака величезний поплямований носовичок і запхав його в Саймонову руку.

Саймон не міг відірвати погляду від величезної блакитної плями в своєму щоденнику. Авжеж. Це була сльоза. Та що з ним таке? Якщо він себе не опанує, однокласники все помітять. І тоді на перерві йому добряче дістанеться.

Він із вдячністю взяв носовичок. І поки пан Картрайт вмощував свій масивний зад на парту Саймона, навмисно затуляючи його від сторонніх поглядів, хлопець намагався заспокоїтися.