Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Щоб нарешті на станції метро «Вокзальна» з’явився другий вихід (та й на «Дарниці» не завадило б до «Братислави» зробити).

Щоб з’явився хоча б ще один залізничний вокзал, адже у такого міста, як Київ, вокзал просто не може бути один — у Празі їх кілька, в Будапешті — теж, у Парижі — півдюжини, про Москву — взагалі не згадую. І щоб до цього вокзалу було прокладено метро. Щоб із цього вокзалу відправлялися швидкісні поїзди. І щоб усе-таки швидкісні, а не…

Щоб швидкісний трамвай ходив не тільки на Борщагівку (і тепер начебто на Троєщину), і щоб він був дійсно швидкісним — «легким метро», а не модернізованим варіантом допотопного «транвая». Щоб усе-таки побудували тунелі — особливо мені подобається проект від «Лівобережної» до площі Перемоги, бо через страх запізнитися на потяг щороку відмовляємося від таксі, коли їдемо сім’єю на південь. Щоб на «Осокорках» (або ще десь) з’явився «Київ-сіті», щоб у парку «Перемога» були корти і басейн. Але щоб не чіпали дніпровські схили і Пейзажну алею.

Всього цього хочеться. I have a dream. А чи збудеться? Мріяти не шкідливо — це вже точно. До речі, наукою доведено, що навіть корисно.

Після підписання в 1569 році Люблінської унії українські землі перейшли від Великого князівства Литовського (ВКЛ) під пряме управління польської корони. Білоруські землі залишилися в Литві.

Чи змінилося б що-небудь, якби Україна, як і Білорусь, залишилася у ВКЛ?

Знову-таки невірно проводити реконструкцію можливих подій, змінюючи тільки один елемент пазла. Адже витягнувши з конструкції начебто лише одну цеглинку, ми таким чином повністю порушуємо всю конструкцію з абсолютно непередбачуваними для неї наслідками (такий собі «ефект метелика» за Бредбері). Адже ми намагаємося робити прогнози в рамках тих подій, які відбулися без заданого нами ж збою системи. Але вони могли розвиватися за зовсім іншим сценарієм.

Проте, завжди цікаво пофантазувати навіть в таких обмежених умовах. Отже, 1569 рік, Литва і Польща підписують Люблінську унію, за якою дві держави об’єднуються в Річ Посполиту, тобто республіку (можна, звичайно, піти далі і поміркувати про хід історії в умовах, коли унія не підписана, але ми цього робити не будемо). Литва перебуває в підпорядкованому стані, але зберігає символи суверенітету, відносини двох суб’єктів — умовно конфедеративні.

Є думка, що унія врятувала Литву від поглинання Московією. Такі побоювання були цілком реальні, враховуючи превалюючий слов’янсько-православний компонент у Великому князівстві Литовському.

Державною мовою ВКЛ довгий час була так звана західноруська мова (зараз ця назва непопулярна), також відома як старобілоруська і староукраїнська. Найбільш нейтральною є назва «слов’янська мова Великого князівства Литовського» (ще одна назва — «проста мова»). Після об’єднання в Річ Посполиту мова почала витіснятися польською, остаточно вийшла з ужитку в XVIII столітті.

Можна припустити, що, якби Україна залишилася в складі ВКЛ, вплив слов’янської мови, православ’я, Русі в цілому були б у ньому набагато більшим, незалежно від того, відбувалася б експансія з боку Москви, чи ні.

Тому, можливо, це стало однією з причин переходу українських земель під контроль корони: сильнішій Польщі було більше до снаги спробувати «переварити» також немаленьку Україну, тоді як Литві виявилося куди простіше залишатися з однією лише Білоруссю (насправді не зовсім з однією — були ще прибалтійські землі).

Як відомо, Польщі не вдалося «переварити» Україну, а у Литви і поготів би не вийшло.

Найбільш очевидний сценарій у разі збереження України в складі Великого князівства Литовського — поступове поглинання ВКЛ Москвою з усіма наслідками цього. Втім, у реальній історії відбулося приблизно те ж саме — хіба що трохи пізніше. При цьому тут є (могли б бути) дві суттєві відмінності. По-перше, в такому сценарії литовці як етнос могли б узагалі не зберегтися, по-друге, українці зазнали б істотно меншої полонізації, тобто це були б уже не українці, або не ті українці, якими вони є сьогодні.

Але я розглядаю й інший сценарій, який начебто не лежить на поверхні. З давніх часів з Московії в Литву від переслідувань тікали люди — від найпростіших і аж до князів. Україна (вірогідно, разом із Білоруссю) могла стати якоюсь альтернативною Руссю — не Московською, а Литовською Руссю, або Західною Руссю — кому як подобається, східним форпостом єдиної Європи — з міцними демократичними інститутами, виборною владою. Тобто тим, чим намагається стати сьогоднішня Україна (і, як натякають знаючі люди, може стати досить скоро і Білорусь).

Така «альтернативна» Русь, безумовно, була б найпотужнішим чинником будь-яких загальноєвропейських процесів. Небезпека ж полягала б у тому, що така держава однозначно намагалася б балансувати між Заходом і Сходом, вишукаючи тактичні вигоди з подібних коливань. Саме цим до недавнього часу займалася сучасна Україна (і не виключено, що продовжить займатися в разі невдачі на шляху євроінтеграції).

Але Україна виявилася відірваною від Литви і разом з нею — від Білорусі. Почався — а точніше, продовжився — процес окатоличення, посилилася полонізація українського населення. В першу чергу це зачепило шляхту, але також торкнулося і низів.

Однак це жодним чином не зменшило кількість можливих розгалужень в альтернативній історії України, а може, навіть і збільшило. Як відомо, польський гніт викликав ряд повстань в Україні, найбільш потужним з яких стала «Хмельниччина». Богдан Хмельницький уклав союз із Московією. Але він вів ще й інші дипломатичні ігри. Зокрема, союзником України був кримський хан, і Хмельницький всерйоз розглядав можливість переходу під протекторат Туреччини.

Крім того, на певному етапі війни був укладений союз зі Швецією.

І звичайно ж не слід забувати, що були спроби домовитися з Польщею про збереження