Симона Вілар - Щаслива суперниця

силагви, а справжній високий, сухорлявий хадбан.[13] Я отримав його в подарунок, коли ще був бранцем еміра Балока. Але це довга й смутна історія і я не буду її розповідати. Скажу тільки: Моро мені дістався лише тому, що в мусульман є дивні забобони. Вони вважають, якщо у вороного коня світла мітка в чолі, то це вірна ознака, що він принесе загибель хазяїнові, а якщо ще й білі мітки на ногах — він напевно не раз хвицне й поранить власника. Нісенітниця. Моро зі мною був лагідний, мов ягня. Його спритність і витривалість не раз рятували мене, як тоді, коли я втік від над міру гостинного еміра, так і згодом — у пісках Сирії, на неспокійних шляхах Європи й особливо під час ловів, які розпочали на мене люди спершу Жоффруа Анжуйського, а потім короля Англії.

Звідтоді, сідаючи в сідло, я більше ніколи не користувався шпорами. Хто ж пришпорюватиме друга? На Сході таких коней вважають членами родини, а мій відданий Моро… Часом мені здавалося, що він не говорить тільки тому, що розумні істоти не схильні до пустої балаканини.

Про свого улюбленця я міг говорити годинами. І хоча тої миті слуга таверни висловлював свій захват вороним, я навіть не дозволив йому відвести Моро на стайню. Сам повів коня в повітку, сам обтер, подбав, щоб його поставили в тепле місце й дали корму. Про друга завжди краще подбати самому. Але чого мені це було варто в моєму стані! Виходячи з-під накриття, я хитнувся й не впав лише тому, що сперся обома руками на колоду для водопою. Кілька хвилин не міг розігнутися, лише тупо дивився на своє відображення у воді. Виснажене темне обличчя, провали очей під густими бровами, звисле пасмами довге чорне волосся, понуро обвислі вуса над губою, на щоках триденна щетина. І це я, улюбленець жінок, чепурун, котрий завжди стежив за своїм виглядом, я, лицар Гай де Шампер, нащадок прославленого роду, колись наближений до Єрусалимського короля Бодуена, гроза караванних шляхів Леванту, а пізніше командир загону охоронців римського кардинала й, нарешті, коханий імператриці Матильди. Нині ж просто втомлений, хворий подорожанин, якому вкрай необхідно відпочити. Але потім знову в дорогу, втікати, ховатися…

Я миттю заснув на соломі в кутку таверни, але перед цим устиг попросити хазяїна збудити мене, коли задзвонять до вечерні,[14] але коли прокинувся, тільки-но знайшов у собі сили, щоб підвестися.

— Сере, чогось у вас кепський вигляд, — зауважив хазяїн таверни. — Може, гукнути лікаря?

Мене трусило від лихоманки, й водночас я обливався потом. Однак той, на кого полюють королівські гончаки, не повинен довго залишатися на одному місці. При мені були дві баклаги вина, придбані ще у Фландрії, а добре бургундське — саме те, що потрібно, коли вас б’є пропасниця. Я добряче хильнув, видерся на Моро, а потім розпитав хазяїна, яка дорога веде до найближчого портового міста. Та ледь від’їхав, як повернув коня в зовсім іншому напрямку. Мені траплялося бувати в цих краях, і я вирішив, що найкраще буде заглибитись у фени. Свого часу тут ховалися цілі армії заколотників-саксів, а вже самотньому подорожанинові й зовсім не важко буде загубитися.

У крихітному селищі я найняв проводиря, що взявся супроводити мене до садиби Незербі поблизу Тетфорда. Там, мабуть, дотепер живе моя сестра Ригіна, й хоча ми давно з нею не бачилися, я міг би сміливо поставити голову проти дірявого пенні, що вона не відмовиться мені допомогти. Я й вона — єдині, хто лишився з роду де Шамперів.

Сестра, крім того, була своячкою графа Норфолка. Одного разу я врятував життя цьому хлопцеві — в той час, коли він ще носив плаща тамплієра й не помишляв стати англійським графом. А коли досяг влади, на відміну від багатьох, кого я знав, пам’ятав вчинене йому добро. Мені вже доводилося користуватись його допомогою, але навряд чи він побажає ризикнути всім, що має, заради особистого ворога короля Генріха. Одне безперечно — Едгар Норфолкський досить багатий, щоб не спокуситися нагородою, призначеною за мою голову…

Але зараз головне — триматися подалі від узбережжя, зникнути в фенах, заплутати сліди. А надалі… Господь не обділить мене своєю милістю.

Якщо вам доводилося чути розповіді про Єрусалимське королівство, про святі місця й могутні цитаделі хрестоносців, то напевно оповідач змовчав про тамтешню трикляту спеку, про дороги, де нема жодного деревця чи клаптика затінку, про муки спраги, настільки сильні, що тріскаються губи, а язик прилипає до гортані. Все це потрібно відчути на власній шкірі, й тоді край, де плеса червоніють під сонцем на заході, вода хлюпає під копитами коня й скрізь гойдається очерет, здасться вам сущим раєм.

Тому, попри напади пропасниці, яка стрясала моє тіло, я посміхався, час від часу ковтаючи з баклаги, та скеровував коня вслід проводиреві, що прокладав дорогу в очереті.

— Агов, ти! — гукнув я до селянина. — Чи зможеш вести мене, коли смеркне?

— Як скажете, пане.

Ти диви, яка повага… Мені доводилося чути, що люди цих болотяних країв промишляють не тільки контрабандою, але й розбоєм. І цей хлопець з вигляду не надто вселяє довіру, а я зовсім кволий. І хоча при мені мої меч і арбалет…

Так, саме арбалет міг і лякати провідника, й будити його жадібність. Це зовсім особлива зброя — б’є вона значно далі й потужніше, ніж лук, арбалетні болти[15] наносять такі страшні рани, що сам Папа визнав цю зброю нелюдською і