Симона Вілар - Щаслива суперниця

Я жадібно хапав повітря ротом, а всередині — я відчував це — струменіла гаряча кров, цілі ріки крові, заповнюючи все тіло важкою, немов розплавлений свинець, масою. Але я не міг зупинятися, я повинен був відвезти Мілдред якнайдалі від мисливського будиночка.

Жердина в моїх руках стала важкою, наче мармурова колона. Я піднімав її з води й знову опускав із приглушеним стогоном. Далі. Ще далі…

Світ навколо розгойдувався і пульсував. Якоїсь миті я не втримав жердину, й вона вислизнула з моїх рук. І тоді я осів на дно човна. Всі мої сили висмоктав туман, а тепер він, густий і білястий, не давав мені зітхнути. Я поворухнувся — й човен захитався.

Дивовижна сила перекидала мене горілиць, але чомусь я не міг лягти й простягтися, як того запекло вимагало моє тіло. Щось заважало, завдаючи нестерпного болю.

І тільки за деякий час я зрозумів відразу дві речі.

У спині в мене стирчить важка далекобійна стріла. І це означає, що зі мною все скінчено.

Безладно замиготіли впереміш світло й тіні. З нескінченної далечіні долетів тремтячий дитячий голосок. Звідки він, із якої вічності?…Я вже не усвідомлював, де я. Моє тіло пронизував холод, повітря закінчувалося, а разом із ним висихало життя.

Але мене це більше не тривожило. Дивовижна легкість опанувала мою душу. Там, у височині, у розриві білястої імли, відкрилося безкрає зоряне небо. І мій погляд був прикутий до самотньої зірки, що сяяла на чорному оксамиті пітьми. Вона була така далека — недосяжна й невимовно прекрасна. Зірка віддалялася, спливала в морок, дедалі меншала і ось — остаточно згасла…

Розділ З
Гай

Березень 1135 року.

У ізгоїв нема вибору. Доводиться братися за будь-яку роботу, не думаючи про гідність. І коли я домовився з льєжськими євреями доставити їхню поклажу із Фландрії в Східну Англію, мені було запропоновано мізерну платню — тому що наймачі чудово знали: мають справу з людиною поза законом. Однак їм був потрібен досвідчений воїн, а мені було потрібно якнайшвидше полишити цю країну, де пси Генріха Боклерка буквально наступали мені на п’яти. Я повинен був супроводити їхній вантаж до порту Хунстантон у Норфолку, й попри те, що був зовсім злиденний, радів із самої можливості відпливти за море, збити зі сліду тих, хто полював на мене.

Однак у Хунстантоні купці зненацька відмовилися заплатити мені навіть ті гроші, які обіцяли, — заявили, мовляв, я мушу дякувати їм уже за те, що не виказали владі розшукуваного Гая де Шампера.

Але не на того напали. Я скрутив зо двох товстосумів і надавав їм ляпасів, а в їхнього старійшини забрав гаманця. Скупий завжди платить двічі — хай помізкують про це на дозвіллі. А мені в моєму сповненому злигоднів житті не вперше здобувати собі харч розбоєм.

Поки євреї отямляться та кинуться зі скаргами до влади, я буду вже далеко. Про це я й думав, пришпорюючи свого вороного Моро та прямуючи вздовж берега моря геть від Хунстантона. Мого скакуна не наздогнати жодній із місцевих конячок із волохатими ногами та обвислим черевом.

Я їхав рівним кантером[12] уздовж узбережжя цілу ніч, і ранок застав мене серед дюн біля якогось рибальського поселення. Напевне, тут мала знайтися таверна, де я зміг би перепочити сам і дати спочинок коневі. До того ж, стан мій погіршувався на очах.

Я знав, що зі мною відбувається. Багато християн, які побували в Святій Землі, стали здобиччю цієї хвороби — малярії. Якщо ти одного разу підхопив її, вона не відпустить тебе до кінця днів, і час від часу доведеться переносити її напади. «Три змарновані дні» — так ще називають цю недугу. Вже на кораблі я відчув її наближення. Тепер же все моє тіло ломило, підступала кволість, зуби вицокували від лихоманки. Тільки зусиллям волі мені вдавалося стримувати напад.

Із лихоманкою ми старі вороги й знаємо, чого чекати одне від одного. Тому я тримався, навіть наспівував, зістрибуючи з сідла на подвір’ї вбогої таверни. Лише на коротку мить я дозволив собі розслабитися, припав до чорного, як ніч, боку коня й відчув його знайоме тепло й запах поту.

Мій Моро тримався добре. Промчав понад двадцять миль і лише легко спітнів, боки його рівно підіймалися й опускались. Я лагідно погладив його по зашийку. Вірний друг, найближча мені істота… Скільки ми пережили разом! Я пишався своїм вороним — і не тільки тому, що він був породистий і гарний. З Моро мене пов’язувало щось більше: довіра й взаєморозуміння. Я знав, що він відданий мені й незвичайно розумний, і платив йому турботою та любов’ю. У всьому світі більше не було нікого, кому б я міг довірити себе. Якщо, звичайно, не рахувати жінки, через яку я втратив усе і яка досі мені снилася ночами.

Із дверей з’явився слуга таверни.

— Сере, вам зле?

Видно, ще щось залишалося в мені, втікачеві й вигнанцеві, від шляхетного лицаря, раз хлопчина звернувся до мене так. Хоча вигляд у мене, швидше, як у простого солдата: латаний плащ, груба дублена куртка обшита крицевими бляхами. Зате в мене меч із найкращої дамаської криці та дорогий арбалет при луці сідла. І не в кожного найманця такий кінь. Мій Моро був чистої арабської крові, але не дрібний, як