Ніна Ягоджинська - Володар жахів. Характерницька сила

class="book">Наступного дня Ярик збирався додому. Телепортаційний перехід нарешті налаштували і зволікати більше не було причин.

— Ну, не набурмосюйся, Світланко. Ми ж іще побачимось.

— Ага, а сам казав, що в гості до мене поїдеш.

— Ну, то я й поїду, але ж не сьогодні. Мені ж треба з батьками побачитися. Вони хвилюються, розумієш?

— Так, мої теж, мабуть, хвилюються… — Кнопка вкотре втерла сльози й шмигнула носом, — ну, гаразд, ти поїдеш до себе додому, а я — до себе.

— От і домовились. Ну, все, до зустрічі!

— Бувай, Ярику!

Кнопка теж сьогодні вирушала додому. Її супроводжував Олександр Олегович, учитель з матеріалізації. Він мав поспілкуватися зі Світланчиними батьками й домовитись про те, щоб дівчинка продовжила навчання у магічній школі характерників. Разом з Ярославом відбував Іван Сірко. У нього було складніше завдання — розмова з Яриковими батьками. Про магію. Як це має відбуватись — Ярослав собі навіть не уявляв.

Чекаючи на пана Сірка, хлопець почав підраховувати, який це вдома день тижня. Значить, у п’ятницю після школи він пішов гуляти, перенісся на Іктур і зустрів Світланку. Тоді перший день, коли вони з нею пішли на уроки — субота. Виходить, у неділю, на другий день навчання, Ярослав з уроку медитації потрапив на Ладу, визволив Юрія, вступив у сутичку з упирем, зустрів десяток Вороного й заночував у селі… еммм, як же це воно звалося? Ну, добре, можна й потім згадати. Так, тепер далі. Що там було, неділя? Значить, наступний день удома був — понеділок. Це коли вони з летучим загоном поверталися в підземелля визволяти Світланку й інших в’язнів і вступили у нерівний бій з Володарем Жахів і його прислужником — зрадником Баштовим. Тоді ж, у земний понеділок, на Іктурі була оголошена повна бойова тривога, кристал, у якому було ув’язнене стародавнє Зло, укріпили на ціле тисячоліття, а Кнопка впала в стан, схожий на кому.

Цілу ніч цілителі намагалися зрозуміти, що з нею сталося, а на ранок Ярослав (який, до речі, і ночував у коридорі біля Світланчиної палати) почув, як до нього подумки звертається Кнопка і допоміг їй одужати. Так що телепатія рулить! Ага, і цей день — відповідно, вівторок. У цей же вівторок, себто сьогодні, Світланка розповідала раді старійшин усе, що могла пригадати про Володаря Жахів і Баштового. І сьогодні ввечері він вирушає додому. Боже, невже пройшло всього шість днів? Таке відчуття, ніби щонайменше півроку.

* * *

Максим Миколайович і Наталія Іванівна, а вдома просто — мама Наталка й тато Максим, прилетіли додому вечірнім рейсом.

— Ну, от, люба, зараз приїдемо додому, і ти сама побачиш, що ніяких приводів для хвилювання не було.

— Ну, от, і нехай би не було. Але поки я сама не пересвідчуся, то ні про яку роботу й думати не зможу.

Діставшись до квартири, Яриків тато натиснув на дверний дзвінок, хвильку почекав і почав діставати з кишені ключі. Удома Наталка, навіть не роззуваючись, відразу пробігла по всіх кімнатах.

— Максе! Мені здається Ярослава вже давно вдома немає. Ніякої їжі не приготовлено. І вазони ніхто не поливав.

— Ну, ти, Наталко, теж як скажеш! А ти думала, він сам удома буде тільки пиріжки пекти й вазони поливати? Треба комп’ютера ввімкнути й історію глянути. Якщо він був удома, то точно без комп’ютера не обійшовся б.

Несподівано з Ярикової кімнати вийшов… їхній син власною персоною в супроводі якогось незнайомого чоловіка.

— Ну, ось тут я й живу. А батьків зараз вдома немає, вони у відрядженні у Болгарії і ще не скоро… Ой! Привіт, тату, привіт, мамо… Хм… Гм… А це — Іван Сірко, знайомтеся…

— Та вже познайомимось, не сумнівайся! — Максим Миколайович грізно втупився у незнайомця.

— Добрий вечір, — доброзичливо посміхнувся пан Сірко, але у відповідь отримав тільки насторожені погляди Ярикових батьків, — я думаю, нам треба поговорити про вашого сина.

— О, так! НАМ точно треба поговорити про НАШОГО сина. Ходімо на кухню, там і поясните, хто ви й що вам треба від нашої дитини. А з тобою, Ярославе, ми поговоримо згодом!

Ярик залишився стояти в коридорі, розгублено кліпаючи очима. От так справи! Якось хотілося б підготувати батьків, натякнути спочатку, чи що, а не шокувати — добрий день, ваш син — характерник, щойно прибув з іншої планети. Так і до інфаркту недалеко. Ех, що вже тепер! І звідки вони тільки взялися? Чи, може, на Землі якось час по-іншому йде? Точно, там, наприклад, день пройшов, а тут — цілий тиждень. То це ж скільки його вже шукають? Але ні, маячня, такого не може бути. І про що там батьки з Іваном Сірком розмовляють? Жаль, що погано чути, але все одно бути в курсі їхньої розмови не завадить. Прийнявши таке рішення, Ярослав нашорошив вуха і почав прислухатись.

— Характерники — бу-бу-бу.

— Як це не існує? Бу-бу, бу-бу! Коней лікували? І все? Ну, шановний, бу-бу, бу-бу. Це ж просто бу-бу-бу.

— Я, як доктор біологічних наук, (це вже мамин голос) бу-бу, бу-бу, не буває, бо людський організм не бу-бу, про що ви тут розповідаєте. Бу-бу-бу.

— Та не буду я здавати ніякі аналізи! Якщо я кажу — чотириста років, то бу-бу-бу!

— І як ви можете довести, що бу-бу?

— Бу-бу, бу-бу Ярослава?

— А давайте!

З кухні вийшов тато, побачив у коридорі Ярослава