Ніна Ягоджинська - Володар жахів. Характерницька сила

Це повість про українського підлітка, який має здібності характерника. Не підозрюючи про це, хлопець ненароком телепортується на планету Іктур. Пригоди починаються! Виявляється, характерники здавна борються з нечистою силою, окрім того, у них є власна школа, бойові летучі загони й двадцять сім підшефних планет.
Магічна школа? — Звичайно! Нові друзі? — Легко! Інші світи? — Та без питань! Проблеми, негаразди, форс-мажори? — без них точно не обійдеться. Приємного читання!

На шкільному подвір’ї було гамірно, як і завжди під час великої перерви. Молодші учні завзято бігали й кричали, наздоганяючи один одного. Під деревами на лавочках збиралися старшокласники, і звідти час від часу долинали вибухи сміху.

На стадіоні за школою грали в футбол: доносилися звуки ударів по м’ячу, вигуки «Гол!», «Пенальті!», «Пас! Давай пас!». Власне, саме футбольна гра була причиною того, що за їдальнею, ховаючись від чужих поглядів, сидів Ярослав. Якби можна було повернути час назад, то на минулому уроці він не те що не торкнувся б м’яча, а навіть не подивився б у його сторону! Ех…

А починалось усе так добре: 8-А і 8-Б були разом на фізкультурі, і хлопці обох класів дружно вирішили провести футбольний міні чемпіонат. Гра цікавила всіх присутніх, оскільки ці восьмі класи були давніми суперниками в спорті. На останній хвилині гри і сталося те, що зробило Ярика героєм дня. Та що там дня, скоріше — місяця, а то й року!

Намагаючись забити гола з середини поля, хлопець якимось неочікуваним ні для кого чином посковзнувся, нога, уже занесена для удару, полетіла до м’яча зовсім з іншої сторони. Нова траєкторія польоту з блискавичною швидкістю вела прямо у свої, «рідні» ворота. Захисники кинулись напереріз, воротар тягнувся до лівого верхнього кута у відчайдушній спробі зловити або, бодай, відбити…

— Гол! Гол!!! — попри всі старання, Ярикова команда отримала останнього, вирішального гола, забитого своїм же гравцем.

Ярослав біг і біг, не дивлячись куди, прикипівши поглядом до м’яча у власних воротах і ніяк не міг до кінця зрозуміти, як це трапилось. І, звичайно, знову перечепився. Ноги побігли кудись уперед і, щоб втримати рівновагу, Ярик панічно замахав руками, ніби збирався плисти на спині. Зрештою ноги опинилися десь позаду і ніяк не могли наздогнати тулуб. За всіма цими маніпуляціями хлопчик зовсім не зауважив, а куди, взагалі-то, він біжить? В останню секунду помітив прямо перед собою стару яблуню, рятуючись від удару, встиг обхопити її руками за шорсткий стовбур, по інерції прокрутився на ньому й сів на землю мало не на шпагат.

І так на нього, коли він сидів у незручній позі під деревом, звідкілясь із гущі гілок упало пусте пташине гніздо. Свідків було — мало не вся школа! Такого реготу стадіон іще не чув. А найгірше, що ці його акробатичні експерименти зняли на відео мобільними телефонами й охоче демонстрували всім охочим. Тому й сидів тепер хлопець на самоті, уникаючи результатів своєї популярності. Це був його найгірший день у житті!

Зачувши дзвінок на урок, Ярик, зсутулившись, ледве човгаючи ногами, побрів у клас. Піднімати очі від землі й дивитись на світ не хотілося.

А він так хотів сьогодні забити технічного, гарного, вирішального гола! А після уроків пішов би провести додому однокласниць — Марійку й Настю. Особливо Настю. І вони ішли б, сміялися, розмовляли, і дівчата пишалися б, що з ними йде такий славетний футболіст… Вони, звичайно, і так підуть з Яриком, і навіть захищатимуть від образливих глузувань, але… Це вже, погодьтесь, зовсім не те…

Ледве дочекавшись закінчення уроків, Ярослав підхопив рюкзак і, нікого не чекаючи, притьмом вилетів з класу. Хотілося встигнути відійти подалі від школи, поки учні з інших класів ще не повиходили на коридори. На щастя, сьогодні був останній день перед весняними канікулами. А там, за тиждень, може, уже все й забудеться, у школі з’являться інші новини й герої.

Удома нікого не було. Мама й тато ще місяць будуть у відрядженні в Болгарії. Троюрідний брат, з яким тимчасово, поки батьки не повернуться, жив Ярослав, ще вчора поїхав з друзями у велосипедний тур Україною.

Так… у холодильнику нічого нового немає… ну, звичайно, поки сам удома, що приготував — те й їси. Треба збігати до магазину, купити яєць, хліба та ще, може, молока. Ярослав дістав гроші, які спеціально для таких цілей лежали в шкатулці, узув кросівки й вирушив до найближчого супермаркету.

Через півгодини на сковорідці вже весело шкварчала яєчня, хліб був нарізаний на скибки, банка маринованих огірочків відрита. Сумні думки не те, щоб зовсім пропали, але відступили кудись на другий план. Усе-таки смачний обід — це прекрасний засіб від депресії.

На планеті Іктур засідала рада міністрів або, як вони ще себе називали, старійшин. Щовесни збиралися сім членів ради, щоб підбити підсумки минулого року й узгодити плани на наступний.

— Шановні панове, прошу уваги, — як завжди першим звернувся до присутніх голова ради, Тарас Іванович. Це був високий сіроокий чоловік худорлявої статури з якимись довгими, як у чаплі, руками й ногами. Коли Тарас Іванович підняв руку, щоб задзеленчати дзвіночком, то його постать стала напрочуд нагадувати висотного підйомного крана.

Запала тиша.

— Добрий день, — привітався голова ради.

— Доброго здоров’ячка, — відгукнувся пан Барс, перевертень, відповідальний за військові справи та оборону.

— Мої вітання, — приєднався пан Вербицький, старійшина, що представляв інтереси науковців.

— Здоровенькі були, — широко усміхнувся пан Сірко, директор магічної школи характерників.

— Здрастуйте, — м’яко промовила єдина серед присутніх жінка — пані Кіото, відповідальна за контакти з іншими расами.

— Моє шанування, — серйозно поглянув на всіх Хранитель озера Рівноваги, який бував присутнім на подібних засіданнях, ще коли всі інші члени ради були немовлятами й знати не знали ніяких турбот. Подейкують, він уже тоді був стареньким дідусем. Це, однак, не заважало йому мати прекрасну фізичну форму