Ілля Борщак - Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана

Коли Орлик станув на порозі, юрба, якої навіть буря не вміла розпорошити, догадалась, що це кінець.

— Панове козаки, — сказав генеральний писар, — ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа вмер.

Всі впали навколішки і перехрестились. Дощ лив потоками, і блискавки осяювали небо. Тоді серед козацького плачу і громів зібрані почули голос Орлика:

— Принесіть гетьманський прапор, нехай вістуни виберуться негайно в дорогу!

Із бендерської фортеці почали бити гармати, і місто зачинило свої важкі ворота, щоб народ міг почути звістку про те, що вмер володар, якого султан прийняв як гостя у своїх володіннях.

Всі відчули вагу такої втрати. Мазепа став для козаків живим символом свободи та незалежності України.

Шведи втратили вірного та досвідченого союзника, який своїм розумом і передбачливістю спас свободу, а може й життя їхньому королеві. Для турків і татар не могло бути байдужим, що серед них помер небезпечний, але чесний ворог, який у нещасті не сумнівався в їхньому великосерді і з довір'ям передав в їхні руки своє багатство та життя.

Мазепи не можна було поховати в Бендерах на турецькій землі; тіло його треба було перевезти у Молдавщину, що була православним князівством під опікою султана. Похоронна відправа відбулася 4 жовтня в малій сільській церкві, де зібрались місцеві люди, здебільше селяни.

Земляки та шведи не пожалували заходів, щоб цей останній поклін володареві України мав святочний характер. Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали напереміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обстяжкою, везеної на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з-витягненими шаблюками. Карло XII зі своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого союзника та друга. Всі уповажнені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов'язком іти за ним, а за їхнім прикладом пішли представники султана, молдавські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський. Далі зі спущеною зброєю і похиленим прапором, королівські трабанти у барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, вбрані у білому. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і згідно зі стародавнім звичаєм голосили та заводили. В останніх рядах юрбою йшли вірмени, цигани, татари й поляки, бо у літі того страшного 1709 р. з'їхались до Бендер різні народи.

Похід зупинився перед церковцею на коротку відправу. Тут Орлик виголосив похвальну похоронну промову. З огляду на присутніх чужинців він промовляв по латині. Він звеличував гетьмана, пригадуючи його перемоги, добродійні вчинки, зупинившись передовсім на його великім плані визволення України.

«Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.

Та що ж! Тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, якого ім'я житиме вічно з славою у пам'яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні народ не тратять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати».

Звернувшись до шведського короля, він говорив далі сильним і виразистим голосом: «Ніхто не буде в нашім краю ніколи більшим за Мазепу. Хоча ми і негідні вести далі діло, почате нашим славної пам'яті вождем, ми спрямуємо серед скель і бурей козацький корабель до свободи. До тебе, королю, звертаємося з покликом перед домовиною нашого славного гетьмана. Маємо надію, що ти допоможеш козацькому кораблеві. Ти, як дужий лев, станеш на весь зріст проти московського дракона, що неволить і пригнітає нашу Україну!»

Була це фантастично чудна сцена — і чудесне подиву гідне закінчення одного з наймогутніших існувань на світі.

Уявіть собі біднесеньку сільську церковцю, що сіріє серед трав на степовому овиді, наполовину виповнену нужденними молдаванами. Посеред тієї сірої юрби Карло XII; біля християнської святині султанські яничари, що супроводили того самого страхітного Мазепу, який майже все життя провів на війнах проти турків і татар; крім цього, шведи, українці, німці, турки і поляки, до яких Орлик промовляє по латині!

Той учень київської Могилянської Академії, який придбав славу шириною свого ума і розмахом політичних ідей, був уродженим промовцем. Його теплий дужий голос з нежданними переливами, повними нюансів, зворушував до глибини душі завзятих козаків; шведи поникли чолом у непорушній шанобливій позі, яничари мовчали…

Традиційна прощальна відправа йшла згідно з незмінним обрядом козацької традиції.

Карло XII поклонився перший перед тлінними останками Мазепи; всі пішли за його прикладом. На сальву козацьких самопалів відповіли шведські та турецькі дула, і бендерські гармати заграли востаннє. Відділ козацького війська оточив домовину, що їхала вперед до Галаца на вічний супочинок.

Це місто, збудоване над берегами Дунаю, зберегло досі Святоюрський монастир, прегарний будинок з генуезької доби, збудований у XV віці за часів тієї латинської республіки, коли вона йшла походами на Дунай. Мазепу поховали в головній церкві того монастиря у глибині хору у цегляному льоху, збудованому козаками. Тільки короткий напис на звичайній долівці з виведеним гетьманським гербом вказував на цей гріб

Та довелося так, що Мазепа, який не зазнав спокою за життя, не знайшов його після смерті. Два роки пізніше під час російсько-турецької війни московська армія опинилась на Пруті. Петро завдячував свій рятунок тільки тому, що вчасно просив ласки і що великий візир був дурний та підкупний.

Під час тих боїв турецьке військо грабувало Галац; до нього дійшла звістка, що там поклали Мазепу з його скарбами. Його гріб знищили, його тіло вкинули до Дунаю. Допоміжний український корпус під проводом Орлика воював у цій околиці на боці турків. Коли мазепинці довідалися про це святотатство, почали негайно шукати тіло Мазепи, а віднайшовши його, поклали знову у давній гріб, який відновили: тільки розбитої долівки не направили, залишаючи її у такому самому стані на спомин злочину.

Минуло багато літ. У 1835 р. ченці Святоюрського монастиря забули про ім'я того, що спочивав в їхній каплиці. Вони хотіли похоронити посередині своєї святині одного молдаванського боярина, що складав щедрі дари на монастирі; тоді вони відчинили могилу Мазепи і поклали боярина на домовину гетьмана.

За якийсь час молдавський уряд заборонив хоронити людей по церквах. Свояки боярина казали відчинити гріб, добули з нього