Іван Антонович Єфремов - На краю Ойкумени

врятувалося сто чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю було кинуто там, де захопила людей піщана буря. Коли б у бунтівників були харчі, то вони швидше відновили б сили, але рештки їжі було поділено ще на початку минулої ночі.

Сонце полум'яніло в чистому, нічим не затьмареному небі, і ті, що залишилися на місці катастрофи, в кому ще жевріло згасаюче життя, тепер напевно загинули.

Врятовані ховалися в щілині між скелями, де лежали минулої доби разом з тими, яких уже не було. Як і вчора, люди чекали вечора, але вже не тільки спаду денної спеки, а початку ночі, сподіваючись, що її прохолода дасть змогу ослаблим продовжувати боротьбу з пустелею, що стояла на шляху до батьківщини.

Цій останній надії не судилося здійснитися. З настанням ночі втікачі відчули, що можуть потихеньку рухатися далі, як раптом почули здалека хриплий рев осла і гавкання собак. Деякий час повстанці сподівалися, що не торговельний караван або загін збирача податків, але незабаром на оповитій присмерком рівнині показалися вершники. Знайомі вже крики «аату» залунали в пустині. Втікати було нікуди, битися нічим, ховатися марно — злі гостровухі собаки однаково знайшли б втікачів. Декілька повстанців опустилося на землю — останні сили залишили їх, інші розгублено заметались серед каміння. Дехто в розпачі рвав на собі волосся. Один з лівійців, зовсім молодий, жалібно застогнав, і краплисті сльози покотилися з переляканих очей. Аму й херіуша стояли, понуривши голови і скрегочучи зубами. Кілька чоловік несвідомо кинулися тікати, але їх зараз же затримали собаки.

Більш витримані залишилися на місці, наче закам'янілі, і напружували думку, щоб знайти спосіб порятунку. Воїнам Чорної Землі, безперечно, пощастило: вони наздогнали втікачів, коли ті були зовсім знесилені. Коли б хоч половина колишньої енергії залишилась у повстанців, то більшість воліла б скоріше вмерти в нерівному бою, ніж потрапити вдруге в полон. Але зараз сили повстанців були вичерпані — втікачі не вчинили опору воїнам, що під'їжджали з луками напоготові. Боротьба за волю скінчилась, — тепер у тисячу разів щасливіші були ті, хто спав вічним сном серед розкиданої зброї.

Змучені раби, втративши надію на волю, стали покірними і байдужими.

Незабаром усі сто чотирнадцять чоловік із зв'язаними назад руками, оковані за шиї ланцюгами по десятку, побрели на схід під ударами бичів. Декілька воїнів поїхало до місця катастрофи, щоб переконатися, що решта загинула.

Переслідувачі розраховували одержати нагороду за кожну приведену назад людину. Тільки це врятувало втікачів від жорстокої смерті. Жоден не загинув у цьому жахливому поході назад, коли вони йшли голі і зв'язані, схльостані бичами, не одержуючи їжі. Караван повільно рухався, обходячи піски по дорозі.

Пандіон брів, не сміючи глянути на товаришів, не сприймаючи зовнішніх вражень. Навіть удари бича не виводили молодого елліна з заціпеніння. Єдиним спогадом, що зберігся в Пандіона від шляху назад у рабство, був момент, коли вони досягли долини Нілу, недалеко від міста Абідоса. Начальник загону затримав караван, шукаючи поглядом пристань, де спійманих мала чекати баржа. Бранці збились на краю спуску в долину, дехто опустився на землю. Ранішній вітер доносив запах свіжої води.

Пандіон, що залишався на ногах, раптом побачив на краю пустині веселі ніжноблакитні квіти. Хитаючись на своїх високих стебельцях, вони видихали тонкі пахощі, і у Пандіона майнула думка, що втрачена воля посилає йому свій останній привіт.

Губи молодого елліна, потріскані й кровоточиві, заворушились; невпевнені, слабкі звуки вирвалися з горла. Кідого, що з тривогою придивлявся до друга на зупинках, — негр був у другому цепу, — прислухався.

— Блакитні…— долинуло до нього останнє слово. Пандіон поринув знов у заціпеніння.

Втікачів звільнили від пут і загнали в баржу, яка привезла їх до околиць столиці. Там їх, як особливо небезпечних і стійких бунтівників, кинули у в'язницю, в якій вони мусили чекати неминучого заслання на золоті рудники.

В'язниця являла собою величезну яму, викопану в сухій і твердій землі, облицьовану цеглою і перекриту кіль кома крутими склепіннями. Замість вікон були пробиті вгорі чотири вузенькі щілини, замість дверей — похилий люк у стелі, через який спускали воду і кидали їжу.

Пітьма, що завжди панувала в ямі, виявилась цілющою для втікачів: у багатьох із них від яскравого світла пустелі боліли запалені очі, і бранці, залишаючись на сонці, неминуче осліпли б.

Яка мука була після кількох днів волі опинитися в темній, смердючій ямі!

Ув'язнені були наглухо відрізані від світу, до їхніх почуттів і переживань нікому не було діла.

І все ж таки, незважаючи на безвихідність становища, як тільки люди очуняли від наслідків тяжкого походу, вони знову почали на щось сподіватись.

Знову заговорив Каві, як завжди трохи грубувато викладаючи зрозумілі для всіх думки. Знову розносився сміх Кідого, залунали різкі вигуки лівійця Ахмі. Пандіон, що тяжко переживав загибель надій, приходив до пам'яті повільніше.

Не раз молодий еллін намацував у своїй пов'язці камінь — чудовий подарунок Яхмоса, але йому здавалося кощунством вийняти прекрасну річ тут, в цій огидній, темній ямі. До того ж камінь підвів його, він виявився нечарівним, не допоміг добитися волі й досягнути моря.

Все-таки Пандіон якось крадькома витяг зеленосиній кристал і підніс його до блідого променя, що падав із щілини, але не досягав долівки підземелля. При першому ж погляді, кинутому на радісну прозорість каменя, бажання жити і боротися знову відродилося в Пандіоновій душі. Він позбувся всього — він навіть не сміє подумати про Тессу, не сміє викликати образи батьківщини. Все, що в нього залишилося — це камінь, як мрія про море, про колишнє, інше, справжнє життя. І Пандіон почав часто любуватися каменем, знаходячи в його прозорій глибині втіху, без якої не можна було жити.

Не більше десяти днів провів Пандіон з товаришами в підземеллі. Без допитів, без усякого суду долю втікачів було вирішено пануючими людьми там, нагорі. Несподівано відчинився люк, в отвір упала дерев'яна драбина. Рабів виводили нагору і, засліплених денним світлом, зв'язували і сковували цепом по шестеро. Потім бунтівників повели до Нілу і негайно повантажили на велику баржу, що незабаром відпливла вверх по річці. Бунтівників відправляли на південну межу Чорної Землі, до Воріт Півдня,[65] звідки мав відбутися останній безповоротний шлях до страшних золотих рудників країни Нуб.[66]

Через два тижні, після того