Іван Антонович Єфремов - На краю Ойкумени

Раптом почулися дзвінкі приємні звуки — високі, співучі, чистого металевого тону. Ніби срібні труби почали за горбами пісків чарівну мелодію.

Вони повторювались, наростаючи, все голосніші і частіші, і серця людей забилися сильніше під впливом несвідомого страху, який несли ці сріблясті звуки, ні до чого не подібні, далекі від усього живого.

Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і, без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.

Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами поту.

— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив лівієць. — Йде піщана буря…

Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.

Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.

Нарешті Ахмі опам'ятався.

— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина врятується…

Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.

Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека, багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись один до одного.

Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.

Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску, пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи, молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.

А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі, мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків. Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям, знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі стогнання…

Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів — молодого елліна та етрусків.

У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.

Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що ледве дихав.

Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли, тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.

Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій погоні, — в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого мозку.

Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду. Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.

Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що лишилися на місці катастрофи.

Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і попленталися далі.

Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але, підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі. П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову розм'якшити висохлі м'язи.

І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до колодязя.

Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього