Іван Антонович Єфремов - На краю Ойкумени

Поволі втікачі оживали: вже чути було швидку мову витривалих негрів, уривчастий сміх, легке пересварювання… Але радість не приходила до підбадьорених людей — багато вірних товаришів залишилося вмирати в лабіринті піщаних гір, товаришів, які тільки-що ступили на дорогу волі, мужньо боролися, ставлячись з погордою до смерті, — товаришів, що злили свої зусилля в самовідданому пориві з зусиллям тих, які врятувалися.

Пандіон з подивом помічав, як змінилися раби, з якими він пробув так багато часу в шене. Зникла тупа байдужість до оточення, що лежала однаковою печаткою на стомлених, виснажених обличчях.

Очі, раніше тьмяні і байдужі, тепер уважно й жваво поглядали навкруги, риси суворих облич виступали начебто виразніше. Це були вже люди, а не раби, і Пандіон пригадав, що мудрий Каві був правий, коли дорікнув йому за презирство до своїх товаришів. Брак життєвого досвіду заважав Пандіону зрозуміти людей. Молодий еллін прийняв тяжке пригнічення від тривалого полону за природні властивості.

Люди скупчилися біля схилу ущелини в невеликих плямах рятівного затінку. Незабаром непробудний сон опанував усіх — погоні можна було не боятися в цей день: хто, крім людей, що одважилися на смерть заради волі, зможе вдень пройти через палаюче пекло піщаного моря?

Втікачі відпочивали до заходу сонця, і стомлені ноги і знову стали легшими. Невелику кількість харчів, яку зуміли пронести через піски найсильніші, було сумлінно поділено між усіма.

Попереду чекав їх великий перехід до дальшого джерела; лівієць казав, що доведеться йти цілу ніч, зате на світанку, ще до початку спеки, вони будуть біля води. За цими колодязями знову лежить смуга піщаних горбів — остання перед великим, оазисом. На щастя, вона не широка — не більша, ніж пройдена, і якщо повстанці вирушать надвечір, коли сонце перейде на південний захід, то вночі вони дістануться до великого оазиса, де добудуть харчів. Таким чином, без їжі доведеться побути лише добу. Все це здавалося не страшним для людей, що зазнали так багато лиха. Головне, що окриляло і бадьорило, полягало в тому, що вони, вільні, відходили все далі й далі від проклятої країни Та-Кемт, все менше ймовірним було, що їх наздожене погоня.

Захід згасав, на полум'я розжареного вугілля сипався сірий попіл. Останній раз вдосталь напившись, втікачі рушили в дорогу.

Гнітюча спека зникла, розсіяна чорним крилом ночі темрява ласкаво і м'яко обіймала спалену полум'ям пустелі шкіру людей.

Вони пішли по низькому рівному плоскогір'ю, засипаному силою гострокутного щебеню, що різав ноги необережних подорожніх.

Опівночі втікачі спустилися в широку долину, всіяну сірими кам'яними кулями. Дивне каміння від одного до трьох ліктів у поперечнику лежало скрізь, ніби розсипані невідомими богами м'ячі. Люди, що йшли вже не цепом, а безладним натовпом, перетинали долину навскоси, прямуючи до підйому, який видно було далеко попереду. Після оглушливо тяжкого дня, коли з такою нещадністю виявлялася кволість людини, тихий спокій ночі був глибокий і задумливий. Пандіону видалося, що безкрая пустиня знялася до небесного склепіння, зорі стали зовсім близькими в прозорому повітрі, пронизаному якимсь темним сяйвом. Зійшов місяць, і срібний покрив світла ліг на темну землю.

Загін рабів досяг підйому. Положистий схил було викладено плитами міцного вапняку. Вапнякові плити, відполіровані до блиску найдрібнішим піском, що його рухав вітер, дзеркально відбивали місячне сяйво і здавалися блакитними скляними сходами.

Пандіон ступив на їх слизьку прохолодну: поверхню, і йому здалося, що ще трохи — і вій досягне темносинього склепіння неба.

Але підйом закінчився, сходи погасли, почався довгий спуск у рівнину, що розповзалася внизу чорною площиною і була засипана зернистим піском. Вона замикалася пасмом зубчастих скель, що стирчали похило з піску, мов обрубки велетенських колод. Загін підійшов до скель уже на світанку і довго просувався лабіринтом вузьких, наче тріщини, урвищ, поки провідник-лівієць не знайшов джерела. Зі стрімчаків було видно громаддя нових піщаних гір, що ворожим кільцем обступили скелі, де заховалися втікачі. Глибокі фіолетові тіні лежали між рожевими схилами пісків. Поки що, біля води, піщане море було не страшне.

Кідого знайшов захищене від сонця місце, де велетенський кам'яний куб схилявся над стінами піскових шарів, обрізаних з півночі глибоким водориєм. Поміж стрімчаками було досить затінку для цілого загону, який зміг заховати людей до заходу сонця.

Стомлені люди вмить поснули, — тепер лишалося тільки чекати, поки шаленіюче у висоті сонце, спускаючись, не почне лагіднішати. Небо, таке близьке вночі, знову піднеслося в надосяжну далечінь і звідти сліпило й. пекло людей, ніби в знак помсти за нічний перепочинок. Час минав, людей, що мирно спали, оточив палючий океан (сонячного вогню, що відокремив їх від рідних місць, де сонце не знищує всього живого.

Каві раптом прокинувся від слабкого жалібного стогнання. Здивований етруск підняв обважнілу голову й прислухався. Навколо зрідка було чути сильний тріск, що змінювався протяжним, жалібним стогнанням, сповненим туги. Звуки посилились, чимало втікачів прокинулося, зі страху оглядаючись навкруги. Жодної ознаки руху не було серед розпечених скель, всі товариші були на своїх місцях, всі ще спали або прислухалися. Каві розбудив Ахмі, що безтурботно спав. Лівієць сів, широко позіхнув і потім розсміявся просто в обличчя здивованому і стривоженому етрускові.

— Каміння кричить від сонця, — пояснив лівієць, — це ознака, що спека спадає.

Від тріску каміння, сповненого якоїсь безнадії, втікачам стало моторошно. Лівієць виліз на стрімчак, подивився навкруги крізь щілину стулених долонь і заявив, що скоро можна буде вирушати в останній перехід до оазису: треба напитися на дорогу.

Хоча сонце вже різко схилилося до заходу, піщані гори все ще палали. Здавалося зовсім неможливим покинути затінок і вийти в це море вогню і світла. Але люди без єдиного слова протесту вишикувалися попарно і попростували слідом за лівійцем — такий сильний був поклик волі.

Пандіон ішов тепер у третьому ряду від лівійців Ахмі і, як і раніше, поряд з Кідого.

Невичерпна витривалість і добродушна веселість негра часто підбадьорювали молодого елліна, який почував себе невпевнено перед страшною силою пустині.

Вороже текуче дихання знову змушувало людей низько схиляти голови перед розлюченим лицем пустині. Вони пройшли вже не менше п'ятнадцяти тисяч ліктів, коли Пандіон помітив легке занепокоєння провідника-лівійця. Ахмі двічі зупиняв колону, вилазив, загрузаючи по коліна в піску, на шпилі піщаних горбів, оглядав обрій. На запитання лівієць не відповідав.

Висота горбів зменшилася, і Пандіон, зрадівши, запитав Ахмі, чи не кінчаються піски.

— Ще далеко, ще багато піску, — похмуро відрубав провідник і повернув голову на північний захід.

Поглянувши туди ж, Пандіон і Кідого побачили, що палаюче небо там закрите свинцевим туманом. Похмура стіна, що здіймалася