Іван Антонович Єфремов - На краю Ойкумени

Повість відправляє читача в Грецію та Єгипет XI–X ст. до н.е. та розповідає про пригоди молодого скульптора грека Пандіона.

Іван Єфремов

НА КРАЮ ОЙКУМЕНИ

©

Малюнки Л. 3усмана

Художнє оформлення Л. Склютовського

ПРОЛОГ

Свіжий осінній вітер линув над просторами вкритої брижами Неви. Гострий шпиль Петропавловської фортеці в блиску сонячного дня здавався золотим променем, що звився в блакитну висоту неба. Під ним плавно вигинав свою широку могутню спину Двірцевий міст. Хвилі, коливаючись і виблискуючи, розмірено хлюпались об світлі гранітні східці набережної.

Молодий моряк, що сидів на лаві, глянувши на годинник, рвучко підвівся і хутко пішов набережною вздовж Адміралтейства. Жовті стіни легко здіймали у височінь свій вінець білих колон у прозорому осінньому повітрі. Автомобілі безшумно мчали відполірованим асфальтом, граючи миготливими спалахами сонця по начищеному склі та різнобарвній емалі кузовів.

Молодий чоловік швидко йшов набережною, не звертаючи уваги на святкову метушню навкруги. Він ішов упевнено і легко. Юнакові стало гаряче, він зсунув на потилицю свій морський кашкет. Дзвеніли, сповзаючи з мосту, трамваї. Молодий моряк перетнув садочок з деревами, що горіли осіннім багрянцем, пройшов вздовж великого майданчика і на секунду зупинився перед входом, де велетні з полірованого граніту підпирали масивний балкон над горбатим підйомом тротуару. Загоєні рубці від німецьких бомб ще видно було на двох велетенських гранітних тілах. Юнак ввійшов у важкі двері, зняв чорну шинель і поспішив до широких сходів з білого мармуру, що вели з напівтемного вестибюля до світлої колонади, обрамленої рядом мармурових статуй.

Назустріч йому, радісно усміхаючись, йшла струнка дівчина. Її уважні, широко розставлені сірі очі потемніли і стали теплими. Моряк трохи зніяковіло глянув на дівчину. Вона на ходу ховала номерок вішалки у розкриту сумочку, — значить, він не спізнився. Юнак пожвавішав і впевнено запропонував почати огляд знизу, з відділів старожитностей.

Протиснувшись крізь натовп відвідувачів, юнак і дівчина пройшли між колонами, що підпирали розмальовану яскравими фарбами стелю. Вони проминули кілька величез'них залів. Після уламків ваз і плит з незрозумілими написами, після похмурих, чорних статуй стародавнього Єгипту, саркофагів, мумій та всіх інших предметів похоронного обряду, що мали ще більш непривітний вигляд під склепінням похмурих залів першого поверху, захотілося яскравих фарб та сонця. Юнак і дівчина поспішили нагору. Вони швидко поминули ще дві кімнати, прямуючи до бокових сходів, що вели до верхніх залів невеликого приміщення з вузенькими вікнами, крізь які виднілось бліде небо. Кілька восьмигранних конічних вітрин стояло між білими колонами, — дрібні витвори стародавнього мистецтва, виставлені в них, не привернули уваги молодих людей.

Раптом перед очима дівчини в третій вітрині виступила пляма чудового блакитнозеленого кольору, такого яскравого, що здавалось, вона випромінювала своє власне світло. Дівчина підвела свого супутника до вітрини. На сріблястому оксамиті був похило прикріплений плоский камінь з округлими краями. Він був надзвичайно чистий і прозорий, його променистий блакитнозелений колір був несподівано радісний, ясний, глибокий, з теплим відтінком прозорого вина. На гладенькій, очевидно, відполірованій рукою людини верхній грані виділялися чітко вирізьблені людські фігурки завбільшки з мізинець.

Колір, блиск і світлоносна прозорість каменя різко виділялися серед похмурої суворості залу та блідих фарб осіннього неба.

Дівчина почула глибоке зітхання свого супутника, побачила його затуманений спогадами погляд.

— Таким буває море на півдні погожого дня в полудневу пору, — поволі сказав молодий моряк. Непохитна впевненість очевидця прозвучала в його словах.

— Я не бачила цього, — озвалась дівчина, — тільки відчуваю в цьому камені якусь глибину, світло чи радість, не можу сказати, що саме… Де це знаходять такі камені?

Ні великий спільний для чотирьох вітрин напис: «Антські поховання VII століття, Середнє Придніпров'я, ріка Рось», ні маленька етикетка у самій вітрині: «Гребенецький курган, стародавнє родове святилище», нічого не пояснили молодим людям. Незрозумілими були і речі, що Вточували чудовий камінь: спотворені до невпізнання Іржею уламки ножів та списів, плоскі келихи, якісь підвіски в формі трапецій з почорнілої бронзи й срібла.

— Це розкопано в Київській області, — намагався збагнути юнак, — але я не чув, щоб там або ще десь на Україні знаходили подібні камені… Кого б спитати? — Юнак оглянув просторий зал.

Жодного екскурсовода, як на лихо, не було поблизу, тільки сиділа сторожиха в кутку біля сходів.

Згори почулися кроки, по сходах у зал спускався високий чоловік в старанно випрасуваному чорному костюмі. Побачивши, що сторожиха встала з місця і шанобливо привіталася, дівчина безпомилково догадалася, що цей чоловік тут якесь начальство. Вона тихенько підштовхнула свого супутника, але той уже йшов назустріч незнайомцеві і, виструнчившись по-військовому, почав:

— Дозвольте запитати?

— Дозволяю. Що вас цікавить? — сказав учений, І його спокійні очі короткозоро примружилися, розглядаючи молодих людей.

Юнак пояснив, що саме їх цікавить. Вчений посміхнувся.

— У вас смак непоганий, молодий чоловіче! — схвально вигукнув він. — Ви натрапили на одну з найцікавіших речей нашого музею! Зображення на камені ви добре роздивилися? Ні? Дрібно? А навіщо ж тут цей пристрій? Дивіться! — Вчений взявся за дерев'яну рамку, прикріплену на верхньому зрізі вітрини, опустив її. Якраз проти каменя стало велике збільшувальне скло. Клацнув вимикач, яскраве світло залило поверхню каменя. Зацікавлені ще більше, юнак а дівчина зазирнули в скло. Вирізьблені на камені фігури, збільшившись, стали наче живими. З одного краю прозорої блакитнозеленої пластинки тонкими скупими лініями була зображена фігурка голої дівчини, що стояла з піднесеною до щоки правою рукою. Завитки густого кучерявого волосся лягали на накреслену чіткою дугою округлість плеча. Обличчя, зроблене особливо старанно, ніби кидало вперед свою красу в гордому повороті.

Решту поверхні каменя займали три чоловічих фігури, що обнялися; вони виконані ще з більшою майстерністю, ніж зображення дівчини.

Стрункі, мускулисті тіла завмерли в момент руху. Повороти тіл були дужі, різкі і разом з тим граціозно стримані. В центрі могутній чоловік, вищий від тих, що стояли по обидва боки, широко розкинув руки на їхні плечі. Ці двоє, озброєні списами, стояли з уважно схиленими головами. В їх позах була напружена пильність могутніх воїнів, готових з певністю відбити будь-якого ворога.

Три маленькі фігурки були виконані з великою майстерністю. Ідея — братерство, дружба і спільна боротьба— була втілена в них з надзвичайною силою.

Чарівність прозорого і світлого каменя, що був одночасно і фоном і матеріалом, посилював красу твору. Теплий вологий відблиск, який, здавалося, йшов звідкись з глибини холодної прозорості каменя, надавав тілам трьох людей, що обнялися, золотистої веселості сонячного світла…

Під фігурами і