Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

* * *

Вони довго дивилися, як білі хмаринки пропливають на рівні їхніх очей, клубочаться і творять повільний химерний танець.

— Ви зустрілися з сином? — раптом запитав Дмитро.

— Так.

— Він живе далеко звідси?

— Тепер дуже далеко… — старий зітхнув і затягнувся люлькою. — Я сказав йому, що дуже щасливий — бо він не дав мені втрутитися у своє життя. Він мене багато чому навчив…

* * *

Старий встав і пішов у хижку, приніс в глиняній мисці бринзу та глек чорниць.

— Їж, тобі треба набиратися сили…

— А ви чому не їсте? — Дмитро накинувся на сир і суниці — він ще ніколи так не смакував їжею!

— Мені вже не треба багато «бензини»… я можу не їсти місяцями…

— Як це? Людина ж повинна брати звідкись енергію для життя!

— Ти бачив коли-небудь, як живе бурий ведмідь? Він їсть корінці, гілочки, ягоди… і то лише до осені. А потім всю зиму не їсть нічого — а ведмедиця народжує малих і вигодовує своїм молоком… Що таке людина — проти ведмедя! А вона все їсть і їсть, і чим більше їсть — тим більше поїдає саму себе… Або подивися на дуба! Чи на сосни! Тільки вода і сонце — а яка в них сила! Я це зрозумів дуже пізно. Поки не знав, як обходитися без «бензини», дуже натерпівся. Заради їжі людина мусить служити. Дуже важко бути вільною душі, котра залежить від тіла… І тіло, і душа мають бути чистими, аби стати вільними…

— Ви народилися В горах — вам якось легше знаходити в собі чистоту… — Дмитро раптом відчув неймовірну розчуленість до старого Юра. — А життя там… не дає часу на роздуми, шарпає, тормосить, постійно змушує викручуватися… то сесії, то вибори… все — суцільне лукавство… що мені робити з цими виборами? Я вже декілька років варюся в котлі цих торгів… так вивертають своєю брехнею, що не можеш надивуватися: доки люди будуть вірити всьому цьому театру безглуздя? Ви тут далекі від цього всього…

— Можна бути далеко — але бачити зблизька, або бути близько — і віддалитися… То твій вибір…

— Вам так здається… вибір у людини відносний, — я виріс і живу в цьому середовищі.

— Все, що ти собі думаєш про вибір, про свою свободу, — тільки твоє виправдання. Вибір відносний в тих, хто хоче так жити — одною ногою в свободі, а другою в гівні. Навчи себе, що за вибір треба платити, — а ти хочеш за нього тільки щось мати. Той, хто хоче щось мати, — якісь гроші, статки, — все одно платить, тільки про це не думає. За гроші треба платити своєю свободою, — то дуже висока ціна. А люди її не шкодують. І дуже тішаться зі свого торгу. А от якби за свободу щось віддати — того вже шкода. А за свободу найчастіше треба від дати лише сміття — ті облудні гроші..

— Слухаю вас, діду, — все мені подобається, що ви кажете. Але вам легше так думати, бо ви народилися в горах — і змалечку дихали цією свободою…

* * *

— Я не народився в горах, — старий Юр піднявся, випростав плечі і задивився кудись углиб вершин. — Мене закинула сюди війна. Я був офіцером австро-угорської армії. Полюбив дівчину… а її батьки вже просватали за другого…

— Ти знаєш, — старий обернувся до Дмитра, — і йому здалося, що в очах Юра зблиснули сльози. — Молоді люди найближчі до Бога, як діти — бо вони дивляться на світ серцем! Вони закохуються — і відкидають застороги розуму! Вони йдуть проти всього світу — тільки за своїм серцем…

Дмитро вражено слухав тишу, яка огорнула слова старого. Йому хотілося чути, що було далі, — але він боявся сколихнути ниточку довіри, що пролягла між ними…

— Вона була ангелом, а я був несамовитим мисливцем. Я закрутив її у вихорі шаленої пристрасті — моя туга за раєм після місяців, проведених в окопах, серед трупів і застиглих очей смерті… я пив цей рай, захлинаючись від щастя…

Якби мені хтось сказав, яким буде похмілля, — чи зміг би я зупинитися?

Слова старого потекли так легко, так не по-старечому, — Дмитрові на мить здалося, що він бачить перед собою могутнього лицаря в красивому мундирі, з шаблею при боці. От звідки в діда ця вишукана мова, глибоко прихована інтелігентність!

— Як добре, що Бог кладе перед нами пелени, аби ми роздирали їх перед своїми очима в хвилини болю і прозрівали! Бо якби не було тих пелен, цього роздирання тайн життя стражданнями, — ким би ми стали?

Ти кажеш: у тебе все ніби нормально… ти ж уже не бачиш за крок перед собою — і летиш у прірву… І ця прірва розмита, ти можеш розчинитися в ній — і не помітити, як, перетворишся лише в холодний попіл… Але так має бути, так має бути…

Старий витяг люльку, затягнувся димом, і очі його засиніли, як небо…

— Ми втекли з нею в гори. Втекли у грозу, надіючись, що злива змиє наші сліди. Ми нічого не обдумували, не планували, не будували жодних ілюзій… Кругом була війна і смерть, а наша любов заквітла серед пекла, — і ми рятували її від погибелі!

Ми видряпалися на високий кряж. Десь тут пролягали опришківські стежки, якими вони колись переходили в Румунію. Треба було пройти зовсім небагато, — лише подолати стрімку річку, яка зараз здичавіла і з гуркотом металася між берегами… У неї виник відчайдушний план. В одному місці ріка звужувалася, і верхівки дерев міцно спліталися між собою. Ми полізли на дерево. Гроза не вщухала, потоки води заливали очі, гілля було слизьким і зрадливим…

Вона вхопилася за гілку і зависла над потоком. Ми не могли повзти разом — щоб не зламати дерево своєю вагою… І тут її рука ковзнула, — і вона полетіла в потік…

Старий перевів подих. Затягнувся димом, закрив очі і ніби заснув.

Стало так тихо, ніби хтось підняв руку — і в одну мить стер всі звуки. Дмитро чув, як стукає його серце…

— Моя душа в один момент відділилася від тіла… — старий заговорив так тихо, що його голос став схожим на шелест. — Я випередив її, обхопив руками і постарався відтягнути її тіло від середини потоку. Я хотів упасти першим, щоб вона впала на мене…

Тільки в останню мить побачив своє тіло, що летіло згори…

Вона впала на берег, — але чомусь голова її різко шарпнулася і