Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

Моє тіло впало поруч, — в якесь баговиння.

Коли прийшов до свідомості, побачив, як її кров обмиває мої ноги…

І тоді я відчув, що не смію нічого більше робити з власної волі. Моє горе, мій біль роздерли завісу — і я побачив, як стара взяла на руки її маленьке тіло, — воно чомусь стало дуже маленьким, — обгорнула білим саваном і понесла, як малу дитину…

На моєму тілі не було жодної подряпинки.

Коли стихла гроза, я поніс її останки в гори і похоронив…

І моє колишнє життя відійшло разом із нею…

Старий знову перевів подих, пильно поглянув на Дмитра.

— Ти завтра підеш звідси, — і знову тебе закрутить брехливий світ. Але чомусь якраз тебе, такого верткого і брехливого, він прислав мені для сповіді. Стара вже чекає…

Не пробуй нікому розказувати ці байки з мого життя. Це байки для тебе. Може, колись згадаєш, як станеш перед завісою…

Дмитро боявся перебивати Юра, але в нього миттєво спалахували якісь запитання. Мова старого була такою барвистою, глибокою, голос відтінював молодими чуттєвими нотками…

— Ти хочеш знати про мого сина? — старий прочитав його думки і розімняв старечі ноги. — Пройшло багато літ, — і я навчився виживати, як виживає вовк. Ти знаєш, як він полює?

Старий побачив зблиски у Дмитрових очах при згадці про вовка.

— Тоді він не був голодним. Ти просто запаскудив його територію своїм запахом — і це йому заважало. Добре зробив, що пішов звідти… Вовк безстрашний, коли нападає. Але він дуже обережний. Тільки дуже сильний голод може його змусити кинутися на людину…

Я прожив між вовками три місяці. За мною полювали люди — надійнішого сховку від вовчої печери я не міг знайти… Вони годували мене. А потім я сам уполював сарну, приніс їм в печеру. Подякував і пішов…

Ти так дивишся на мене перестрашеними очима — бо не віриш, що звірі краще розуміють нас, ніж ми розуміємо їх. Але вони розуміють наші правдиві пориви: гнів, страх, любов… з ними можна говорити словами, — але то хіба для заспокоєння свого розуму. Вони краще розуміють без слів…

Вовки бояться, як люди. Вони не довіряють нічому, окрім сили і витримки. Якщо в тобі з’явиться тріщинка, — ти притягнеш до себе вовка. Сильних вони обминають…

— У людей якось все навпаки, — втрутився Дмитро. — Люди нападають на сильних.

— Чому навпаки? Сильні не дають на себе нападати. Сильний завжди зможе поставити заслін ще до того, як у когось виникне бажання на нього напасти… і сильний не буде очікувати від інших нападу. Це дуже важливо! Сила — не в кулаках і гордих словах, а у вмінні стиснути своє світло… не виставляти його напоказ… вміти побачити це світло в інших…

Ти коли-небудь зустрічав сильних людей?

Дмитро розгубився. Він раптом поставив перед своїми очима всіх, кого вважав ледь не кумирами свого життя. Це були політики високого рангу, письменники з гучними іменами…

— Хто з них міг би встояти перед вовком?

— Я подумав: перед ким із них міг би встояти вовк? Вони стріляли б, не роздумуючи…

— Вовк не просто приходить до чоловіка. Вовк — єдиний звір, в якому ще жива наша первісна природа… вистояти перед вовком — значить, вижити…

Старий відійшов від розмови про сина.

Дмитро відчув, що він знову прочитав його думки, і вирішив більше не розпитувати.

* * *

— Я навчився у звірів виживати. Високо в горах завів кошару із заблукалих овець. Вовки обминали її, — наше розуміння було сильніше за голод. Я спостерігав за звірами, — вони уміють себе лікувати. Навчився відчувати смак життя у травах… кожна травинка має душу, як всяке живе створіння. Її треба попросити, — вона все віддасть тобі з любові…

Щороку я приходив до потока в той день, коли він забрав від мене мого ангела. Я знав уже, що ніхто нікого не забирає, — просто ми переміщуємося в просторі любові. Ти все відчуваєш, твоє серце так само співає, як колись, — тільки рукою не можеш доторкнутися до її тепла…

Старий замовк, а Дмитро наче притулився до його плеча: в нього ніколи не було батька, він так хотів по-чоловічому з ним поговорити! Поговорити про любов: бо що є в світі важливіше?

— Любов — це таке світло, яке ніхто і ніщо не може ні погасити, ні пояснити, — знову заговорив Юр. — Це як вогонь, запалений серед ночі. Ти запалив його для найближчої душі, а в його світлі гріються нічні метелики, дерева, трави, його далекий спалах будить у комусь надію, подає сигнал серед ночі, вказує дорогу заблукалим…

А головне — він гріє тебе, розтинає темряву самотності і співає разом із твоїм серцем…

У житті самотніми і нещасними є не ті люди, які когось полюбили і втратили, а ті, які мають все, але не люблять… Тому радій, що твоє серце збудилося…

* * *

Гострий промінь призахідного сонця черкнув по скелі, і відразу в повітрі повіяло вечірньою прохолодою. Тиша обняла гори, які ще пашіли денним теплом.

Обидвоє поринули в тишу, як гірські птахи, поки нічні гомони не стали виповзати з долин, як сріблисто-чорні змії…

Старий сказав Дмитрові зайти в хижку і полежати. Він знову розігрів на вогні якусь мазь, ще раз порозтирав його тіло від п’ят до шиї. Знову дав випити різкого напою, від якого голова попливла, відчуття розслабились…

Так і не почув того вечора продовження дідової історії…

* * *

Юр збудив його дуже рано. Він кудись поспішав — і, приготувавши сніданок з бринзи та ягід, став підганяти Дмитра збирати свої речі.

Вони вийшли із хижки, старий пірнув у кущі. Дмитро дряпався за ним, поки не вийшли в розлогу бучину. Тут іти було легко, старий дріботів поруч.

Дмитрові дуже кортіло розпитати про сина, і Юр присів на стару колоду й сам заговорив:

— Я приходив на те місце над потоком… в один і той же день… сідав на камені і говорив собі з нею… І раптом я почув якийсь плюскіт у воді. Моє вухо чуйне, як у вовка, — я помітив, що у воді щось пливе… Схопив її коло того каменя…

То була молода жінка. Вона не встигла навіть води наковтатися. Я витрусив її, привів до тями. І поніс вгору, бо треба було її просушити…

Вона сама скочила у струмок. Не хотіла жити. Довго не розказувала мені, що сталося. Але так собі тихенько при мені відігрівалася…

Жінка є жінка. Йшла зима —