Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

Бог поставив у світі: це народження людей, продовження людського роду. Спершу Він був єдиним у першій людині — а потім розділився на чоловіка і жінку. Потім чоловік та жінка знову стають єдиним тілом — народивши дитя. Потім дитя знаходить своє друге тіло — і в любові знову стає єдиним через дитя…

І так множиться людський рід. Так Бог приходить у світ щохвилини — то єдиний, то розділений, то народжений, то вмерлий. Ти це розумієш? Як хтось думає про смерть тіла як про ту Смерть, що все забирає, — то він втрачає все. А як думає про неї як про нове народження в новім тілі, — то все здобуває. Треба в думках тримати Життя — і ти будеш жити. Подивися на дітей: в їхніх думках тільки радість і тільки життя. Навіть як плачуть, то скоро перестають і все забувають. А старий би довго мізкував, як то його боліло і як тяжко йому жити… Діти не розділяють світ. Вони ще не розуміють, ні що є добро, ні що є зло. Всьому радіють, поки їх не привчать до того, що вони нікчемні грішники…

— Але потім вони виростають, поїдають гори інформації, вишколюють свій розум — і беруться все руйнувати і вбивати! Як людині подолати Смерть?

— А нащо її долати? Вона — мати наших земних тіл. Без її опіки наші тіла стали би просто гноєм… Я калу про ту Смерть, про яку люди нічого не знають. А ти говориш про ту, яку вони видумали. З допомогою Змія — ще тоді, на початку… Якби вони дійшли у своєму пізнанні до самого коріння, якби пізнали істинну Смерть — то стали б насправді безсмертними…

— Поясніть мені це… — у Дмитра аж голова запаморочилася від намагання вловити хід Юрової думки. — На метафізичному рівні я вас розумію. Але я зараз не про абстрактну філософію, а про дуже конкретну річ. Чому люди помирають?

— Це дерево схоже на пісочний годинник… треба дійти до самого дна, до кореня, аби Смерть обернулася на Життя… а до кореня, до істинної Смерті рідко хто має сміливість дійти…

Дмитро довго мовчав, споглядаючи постать діда в ореолі сонця…

Хто він — цей дід?

На мить йому здалося, що все це — ще один сон: сон довжиною у вічність. Сон, який слабо зачіпається у свідомості за видиму реальність…

— Дійти до самого дна… — повторив він дідові слова… — Але ж це і означає знищити все! І тоді Смерть обернеться на Життя?! Я нічого не розумію…

— Це означає прийняти все як одне. І нічого більше…

— Вас дуже цікаво слухати, але теорією не допоможеш людству вижити…

— Ти все ще журишся за весь світ… Не журися за нього! За нього є кому подбати… а про тебе маєш подбати тільки ти сам… до того і вся бесіда… Як навчишся завжди знаходити відповіді на питання, які там у твоєму записничку, — то і на ті великі знайдеш відповідь. Все дуже просто…

* * *

Наступила довга мовчанка. Дмитро закрив очі і спробував «почистити» свою голову від обважнілих думок. В загальному все дійсно просто, — якщо почнеш бодай контролювати свої думки і не втікати від запитань…

— Не старайся тримати це все в голові, — м’яко сказав дід. — То — лише мої думки, які щойно пролетіли, як метелики, — а завтра прилетить щось інше… Ти думаєш, я все знаю? Мудрість насправді дуже легка і не дуже серйозна — за неї не треба триматися, як за якийсь шнурок в надії, що він тебе колись порятує… коли треба порятунку — доля щось підкине… зовсім випадково, — він знову усміхнувся…

— Але ви так багато знаєте… могли б мене чомусь навчити?

— Направду? — засміявся Юр. — Якщо ти вчепишся за мої поради і схочеш жити моїм розумом, то будеш дурником. Моє тобі нічим не поможе… Але я щось хочу тобі сказати. І ти уважно це послухай: не пробуй ставити хату на тім місці, де вже зруйнували стару… відчепися від тої дівчини…

— Та я до неї і не чіплявся! Як ви все знаєте, то не можете цього не бачити!

— Не бери її на роботу — то все не для неї. Вона недовго буде робити те, що робить. Не мороч голови ні їй, ні собі…

— А що ви маєте на увазі, коли кажете про зруйновану хату?

— Та твоє життя. Ти так накаламутив у своїй любові, що маєш навчитися цінувати її, як повітря. Повітря ніхто не хапає в клітку, не замикає на замок. Не купує і не продає. Але ніхто без нього не може жити…

Дмитро здивовано дивився на діда. Вперше хтось назвав його життя зруйнованою хатою. Напевно, так воно й було: він сам відчував, що та красива вілла, в якій він жив, вся була наче розрихлена внутрішніми шашелями. У ній все було міцно збите — і все не клеїлося докупи… Все, починаючи з нього самого… Але ж так живе більшість людей! Дід не міг про це не знати! Він же й сам — не виняток!

— А ти думаєш, що я маю себе за ліпшого?

Дмитро вже перестав дивуватися, як легко старий зчитує його думки.

— Ніхто ні не ліпший, ні не гірший. Але всі різні. Всі не є одне. І всі з одного. А тому можуть багато чого навчитися, як захочуть бачити інших — так, знаєш, як картинку. Як квітку чи дерево. Головне — не порівнювати. Не думати, чи то добре, чи зле. Просто помічати, що різне…

— Ви знаєте, коли я їхав у гори…, — Дмитра вже перестав дратувати чудернацький спосіб мислення старого Юра, і він раптом відчув полегкість та щиру довіру до нього, — у мене було таке відчуття, що тільки на відстані зможу бачити її по-справжньому, відчувати… зможу дихати її словами, грітися її поглядом… може, це і є відповідь?

— І хіба тобі мало того? Дихай! Радій, що Бог відкрив тобі чистоту дихання — через любов! Ти ще сам не знаєш, як це повітря промиє тобі легені, думки. Звільнить від страху бути самим собою…

— А вона?

— Вона не для брехні… ти все одно спробував би їй брехати — і ще більше віддалив би від себе… у вас різні цінності в житті.

— А звідки ви знаєте про Анну?

— Від тебе… і постарайся більше дізнаватися про себе, а не про мене чи ще когось. Що тобі дадуть байки старого діда? Так собі — послухав