Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

— Ну, ти ж сам казав, що не всі навіть освічені люди можуть зрозуміти, куди залазить наука. А якщо вона залазить — то хтось же їй привідкриває двері до своєї комори…

Пізнання, вченість, мудрість — то все наближує людину до Бога. Але і віддаляє від Нього. Поки люди не ділять світ на Добро і Зло, поки не починають самі визначати, хто у цім світі є корисним, а хто — шкідливим, — доти їхнє пізнання не має меж, і Бог сам відкриває їм усі віконечка. Але як тільки вони розділили — вони віддалилися від Бога… бо дерево одне — Добро та Зло існують лише в розумі людини…

— Вони розділили, вони заперечили Бога, захотіли стати вище Нього, — і чому Він їм це дозволяє? Ви ж кажете, що Він дозволяє? Колись дозволив Єві зірвати і вкусити плід, який відкрив їй очі на Добро і Зло! Може, я неправильно висловився, — Єва согрішила тим, що пішла проти Його волі!

— Хто знає, яка була Його воля? Він сам сказав їм про те дерево!

— Він застеріг!

— Може, застеріг, але не втримав! Бо людині було дано Розум! І вона мала з нього скористати! Вона мала вирости, як дитина! Чи раз дитина обпікається і ранить себе? Чи раз її застерігають? Але дитина робить все навпаки, вона обпікається, ранить себе, — і так росте, вчиться, стає сильною!

— Чому ж тоді людство з покоління в покоління стає все слабшим? Чому воно віддалило себе від Бога? І що тоді є первородним гріхом?

— Я тебе спитав, що важливе в дій історії для тебе. Все, що ти мені казав і про що питав, — цікаве. Але все не про тебе…

Дід знову почав щось креслити в повітрі своєю паличкою, наче споглядаючи якісь лише йому видимі картинки.

— Люди зачинають війни, кидаються на смерть — і розповідають одні другим, що роблять це заради якоїсь справедливості. Бо якийсь правитель є недобрий, а той, що виграє війну, вже буде добрий…

А чи багато людей говорять про себе? Про свою облудність, жадібність, жорстокість? Ти не назвеш мені таких серед найбільших людей! І вся наука, вся література, мистецька штука — все творіння людське штрикає пальцем у ганджі інших. І вважають себе через це героями, сміливцями. Всі знають, що Бог і людство зробили не так, а рідко хто може сказати, що в дану хвилю не так чиню я…

Чи ти знаєш таких, що говорили про себе? Ти багато книжок прочитав…

— Ну, чому ж, багато людей шукали пізнання саме своїх таємниць. Ось Сковорода, до прикладу, — може, чули про такого?

— Чув. Але все одно він більше розказував іншим, як їм на себе дивитися, ніж про себе. Бо про себе говорити — діло найтяжче…

Людина продовжує первородний гріх. А він — у тім, що вона забула, ким є. Перестала довіряти Тому, хто дав їй життя. Перестала робити те, що Він заклав у її серце: любити… Любити все, що Він сотворив… і прощати, як Він усім прощає… І в ту хвилину, як Адам і Єва про це забули, вони розділили свій світ — вони подивилися на свої тіла і признали, що є різними. Бо вони побачили тільки те, що зверху, — а не те, що всередині… А що є всередині? — дід знову запитливо зиркнув на Дмитра.

Дід мав звичку зненацька ставити такі питання, що Дмитро завжди розгублювався: яка ж відповідь правильна?

— Всередині — життя, а воно єдине…

— Так, добре. Людина вирішила, що краще за Творця знає, що для неї добре, а що зле, — і зазнала стиду. Щось у своїм тілі признала за чисте, а щось за брудне…

Так вона перший раз виставила претензії Богові. Ні, вона не просто застидалася, як ми кажемо, — цей цнотливий стид був доріканням Богові… Маленький людський розум, якого збудив Змій, вирішив, що тепер ліпше від Бога знає, як би все мало бути…

* * *

Дід раптом засміявся. Він сміявся довго і задерикувато, як дитина.

— Ти уяви собі цю картинку, — говорив він до Дмитра крізь сміх. — Чоловік і жінка були єдиним тілом у двох тілах, — вони тягнулися одне до другого, тулилися, любилися, — і були щасливі. Там, коло дерева Життя, вони бачили, як любляться і паруються птахи, звірі, як запилюються квіти, — все було тільки любов, тільки життя… А тут вони спробували потягнутися одне до другого, обнятися, приголубитися, — а щось змінилося… де змінилося? Їхні тіла були ті самі, що й раніше, а вони чомусь раптом схопили фігові листочки та й щось ними поприкривали… — Дід знову засміявся. — Цікаво, що прикрили не голови свої, а пуцьки… А чого? Бо вони розділили себе у своїй голові. Вони перестали сприймати одне другого, як самого себе…

Дмитро слухав діда і думав над його простими — і такими не зовсім простими думками…

Справді: парування людей, звірів, рослин — це Божий закон для Зачаття нового життя. Бог нічого не створив нечистим. Чому люди придумали собі, що в їхньому паруванні є щось нечисте? Що в бажанні хоч на мить відчути себе єдиним тілом — є щось брудне і гріховне?

Всі свої розполовинені уявлення про Боже творіння, всю свою хіть — пробуджену розумом замість сердечної любові, вони тут же приписали кому? Та Йому! Бо хто зробив їхні тіла спокусливими, хто дав силу притягання, бажання?

Все, що біля дерева Життя просто було Життям, — біля другого дерева розділилося в голові людей на Добро і Зло. А розділене в собі дерево уже має у своєму корінні Смерть…

— Так, якщо говорити про біблійний міф, — продовжив він розмову, — я згоден, мені зрозуміле все, що ви говорите. Якщо первородним гріхом була недовіра людини до Бога, викликана спокусою розуму, то виходить, що всі ці сучасні винаходи, — клонування людей, тварин, створення біороботів, перепрограмування людини, — це все лише продовження в часі того самого первородного гріха? Людина хоче стати вище Бога, заперечити Його, зруйнувати Його творіння… Тоді це означає, що вона приречена на Смерть уже при своєму народженні… це якийсь фаталізм…

— Чому? Він дав кожному з нас, рятівну соломинку: це воля вибору. Кожен вибирає — Життя чи Смерть…

— Яким чином? Як я ось зараз можу вибирати між життям і смертю?

— Через Пізнання і Довіру. Треба повернути собі Довіру. Перестати розколювати дерево — щоби воно з дерева Смерті стало деревом Життя…

— Ви знову говорите загадками, — зітхнув Дмитро.

— Чому? Ти вчений чоловік. Подумай над таким простеньким «годинничком», який