Марія Кореллі - Спокута сатани

ви можете говорити, як дурень, сміятися, мов гієна, бути схожим на павіана − аби лишень ваше золото дзвеніло достатньо гучно! Навпаки: якщо ви людина справді видатна, звитяжна, терпляча; якщо ви наділені іскрою того вогню, який зміцнює життя та ушляхетнює його; якщо думки ваші творять образи, які мусять існувати, доки з лиця планети не буде зметено царства, наче пил вітром; і якщо попри все це ви злидар − що ж, цілий світ зневажатиме вас. І багатий крохмальник, і крез, який живе з патентованих пігулок, гудитимуть вас. Торговець, у якого ви купуєте харчі для кухні, дивитиметься на вас зверхньо та презирливо. Інша річ − якщо ви наділені багатством: адже воно дає стільки прав! Право поганяти четверню коней, право невимушено, майже поблажливо теревенити з принцом Вельським! Багаті, але вульгарні громадяни, які намагаються наслідувати вищий світ, дістають особливу втіху, попихаючи обраних представників дворянства.

− Але вам, припустімо, − швидко перервала його міс Чесней, − вам пощастило бути не лише обраним дворянином, але до того ж і наділеним багатством. Без сумніву, ви визнаєте, що це добре, − хіба ні?

Лючіо стиха розсміявся.

− Я відповім вам вашими словами: я вгадую комплімент. Утім, гадаю, що навіть коли багатство випадає на долю одного з тих дворян, то не завдяки вродженій шляхетності він здобуває суспіль ну шану, а просто завдяки тому, що він багатій. Ось що обурює мене. Я, наприклад, маю безліч друзів, які є не стільки моїми друзями, скільки друзями моїх прибутків. Вони не завдають собі труду розпитати про моє дотеперішнє життя, для них не має ваги, хто я і звідки. їх не цікавить, як я живу, що роблю. Хворий я чи здоровий, щасливий чи нещасний − їм цілком байдуже. Якби вони знали про мене більше, можливо, це було б краще для них; але вони не хочуть нічого знати, їхні цілі прості і ясні: вони хочуть мати якомога більший зиск зі знайомства зі мною. І я щедро обдаровую їх; вони отримують те, чого хотіли, навіть більше!

Його мелодійний голос урвався на меланхолійній ноті. Цієї миті не тільки міс Чесней, але й усі ми дивились на нього, неначе ваблені магнетичними чарами. Якусь секунду панувало мовчання.

− Мало хто має справжніх друзів, − сказав нарешті лорд Ель тон. − Щодо цього, гадаю, жоден із нас не є щасливішим за Сократа, який мав в оселі лише два стільці: один для себе, інший − для друга, якщо такий знайдеться. Але ви загальний улюбленець, Лючіо, найпопулярніша особа.

У цю хвилину почулися кроки, що наближались до відчинених дверей вітальні, і тонкий слух міс Чесней вловив звук; вона миттєво змінила вільну позу на більш штивну і випросталась.

− Це Сибілла! − сказала вона; її карі іскристі очі водночас і сміялися, і ніби прохали вибачення. − Коли вона присутня, я не можу так розсідатися!

Моє серце швидко калатало, коли ввійшла жінка, яку поети могли б назвати богинею своїх мрій, але на яку я тепер дивився як на вишуканий предмет, призначений до продажу на законних підставах. Вона була вбрана в просту білу сукню без жодних оздоб, за винятком золотого паска, виконаного в античному стилі; букет фіалок ховався в мереживі на її грудях. Вона здавалася ще гарнішою, ніж тоді, в театрі, коли я побачив її вперше. її очі сяяли глибше, рум'янці на обличчі спалахували яскравіше, а усмішка, яку вона подарувала нам, коли віталася, була просто незрівнянною. її рухи, її манери збуджували в мені таку пристрасть, що в голові паморочилось, а думки плутались. Незважаючи на холодний розрахунок, який давав мені певність, що вона неодмінно буде моєю дружиною, у її бездоганній гідності було стільки чарівливості, що я раптом відчув сором і ладен був навіть засумніватися в тому, чи справді може сила багатства порушити спокій цієї прекрасної незайманої лілеї. Ет, які ж ми, чоловіки, безумці! Як мало ми думаємо про отруту в серцях цих жінок-лілей, які здаються сповненими такої чистоти, такої грації!

− Ти спізнилася, Сибілло, − суворо зауважила їй тітка.

− Спізнилася? − байдужно промовила вона. − Мені дуже шкода!.. Тату, хіба ви імпровізований екран?

Лорд Ельтон поспішно відійшов убік, усвідомивши раптом свою егоїстичну монополію на вогонь.

− Чи вам не холодно, міс Чесней? − вела далі леді Сибілла тоном завченої люб'язності. − Чи не хочете ближче присунутись до вогню?

Даяна Чесней здавалась пригніченою та несміливою.

− Дякую! − пробурмотіла вона, скромно спускаючи очі.

− Сьогодні вранці ми почули жахливу новину, містере Темпест, − сказала леді Сибілла, дивлячись скоріш на Лючіо, ніж на мене, − без сумніву, ви читали про це в газетах: один із наших знайомих, віконт Лінтон, застрелився минулої ночі.

Я не міг погамувати легкого здригання. Лючіо кинув на мене попереджувальний погляд і відповів сам:

− Так, я прочитав короткий допис про це. Це справді жахливо! Я теж трохи був із ним знайомий.

− Справді? Він був заручений з моєю подругою. Я подумала, що вона щасливо врятувалася: хоча він і був приємною в товаристві людиною, але був також відомим картярем та марнотратником і швидко змарнував би її маєток. Але вона не хоче дивитись на це в такому світлі, вона дуже переймається. Вона за будь-яку ціну хотіла стати віконтесою.

− Бачу, − сказала міс Чесней, і очі її лукаво блиснули, − що не самі американки ганяють за титулами! Відтоді, як я у Британії, я знаю кількох дівчат − насправді непоганих дівчат, − які взяли шлюб виключно для того, щоб іменуватись «міледі» або «ваша милосте». Я сама дуже люблю титул, але люблю також людину, пов'язану з ним.

Граф притлумив уриваний сміх. Леді Сибілла задумано дивилась на вогонь і вела далі, ніби нічого не чула.

− Звичайно, моїй подрузі випадуть інші партії: вона молода і гарна, − але, гадаю, вона була трохи закохана у віконта.

− Дурниці! Дурниці! − сказав лорд із роздратуванням. − У тебе в голові якась романтична маячня, Сибілло; один «сезон» мусить вилікувати твою сентиментальність… ха-ха-ха… Вона чудово знала, що він розпусний негідник, і погодилась на одруження цілком свідомо, з розкритими очима. Коли я прочитав у газетах, що він застрелився в кебі, то сказав: «Поганий смак! Зіпсувати бідному візникові екіпаж задля власної примхи!» Ха-ха! Але потім я подумав, що він добре зробив − не встиг зіпсувати життя жінці.

− Безперечно! − неуважно промовила леді Сибілла. − Утім,