Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Плече боліло — певно, йому дісталося, коли я вибігав із котеджу. Я відкинув голову назад і заплющив очі. Наступне, що я пригадую, — це голос Дункана, який будив мене:

— Докторе Гантер? Мені зупинитися заради неї?

Я сів, кліпаючи очима. Попереду нас на узбіччі стояв «порше-каєн», який я бачив біля дому Стракана. Біля нього махала рукою Ґрейс, звісно ж, у своїй білій парці.

— Так, мабуть, треба.

Ми під’їхали, вітер шмагав її волосся. Я опустив вікно.

— Девіде, дякувати Богові! — Вона осяяла мене усміш­кою. — Така дурна халепа, я саме їхала до селища, а в цій клятій машині закінчився бензин. Ви не проти мене підвезти?

Я вагався, думаючи про пакети з доказами, які виднілися за заднім сидінням. Броуді пригальмував за нами — дорога була завузькою, щоб розминулося дві машини. Я думав, чи не запропонувати їй поїхати з ним, але, з огляду на холодні стосунки Броуді з її чоловіком, передумав.

— Якщо це проблема, я піду пішки, — сказала Ґрейс, її усмішка згасла.

— Це не проблема, — відповів я і повернувся до Дункана: — Ви не заперечуєте?

Він посміхнувся:

— Усе чудово. — Хлопець уперше побачив дружину Стракана. — Тобто звичайно, без проблем.

Я сів позаду, пропустивши Ґрейс на переднє сидіння, попри її протести. Ніжний мускус її парфумів наповнив автомобіль. Я намагався не всміхатися, зауваживши, що Дункан помітно розправив плечі.

Я представив їх одне одному, Ґрейс обдарувала констебля сліпучою усмішкою:

— Ви, мабуть, той молодий чоловік, якого вони залишили у фургоні.

— Так, мем.

— Бідненький. — Вона співчутливо торкнулася його руки. Навіть із заднього сидіння я бачив, як почервоніли вуха Дункана. Не думаю, що Ґрейс усвідомлювала, яке враження справляла на юнака. Вона обернулася, щоб поговорити зі мною, а Дункан намагався зосередитися на дорозі.

— Дуже дякую, що зупинилися. Я така дурепа, що без бензину залишилася. На острові немає заправки, доводиться заливати бак з контейнерів. Я була впевнена, що Майкл сказав, ніби заправив машини того тижня. А може, то було позаминулого? — Вона трішки поміркувала над цією загадкою й легковажно її відкинула. — Ну то добре. Може, це навчить мене перевіряти показники перед поїздкою.

— Куди вас підвезти? — запитав я.

— До школи, якщо вам зручно. Сьогодні вранці у мене уроки малювання.

— Чи буде там Брюс Кемерон?

— Гадаю, так. А що?

Не вдаючись у подробиці, я пояснив, що сталося в котеджі й чому нам потрібно скористатися мед­пунктом.

— Боже, жах який, — скривилася Ґрейс. — Я певна, Брюс не буде проти.

Я не був настільки впевнений, але не уявляв, що Кемерон зможе їй відмовити. Коли ми дісталися школи, Ґрейс поспішила всередину, а я залишив Дункана охороняти останки й пішов розповісти Броуді, що відбувається.

— Має бути цікаво, — сказав він, вилазячи з машини.

Ми піднялися стежкою до школи. Це була нова будівля, невелика, з плоским дахом. Кілька дерев’яних сходів вели до дверей, що відкривалися просто до класу, який займав більшу частину внутрішнього простору.

Вздовж однієї стіни вишикувалися монітори ком­п’ютерів, парти розташувалися акуратними рядами перед класною дошкою. Зараз усі учні скупчилися за великим столом позаду, перебираючи баночки з фарбами, пензлі й скляночки з водою. Дітей було близько дюжини, віком від чотирьох до дев’яти-десяти років. Я впізнав серед них Анну. Побачивши мене, вона сором’язливо всміхнулася, а потім розташувала аркуш паперу так, як їй подобається.

Ґрейс уже зняла пальто й організовувала прийдешній урок:

— Сподіваюся, цього тижня в нас не буде катастроф через розхлюпану воду? Так, так, Адаме, я на тебе дивлюся.

— Не буде, місіс Стракан, — присоромлений хлопчина всміхнувся у відповідь.

— Гаразд. Бо якщо хтось бешкетуватиме, боюся, нам доведеться розмалювати йому писок. А ми ж не хочемо пояснювати причину цього батькам, правда?

Почулося захоплене хихотіння, хор голосів:

— Ні, місіс Стракан.

Ґрейс була така пожвавлена, така енергійна, навіть вродливіша, ніж зазвичай. Щоки розчервонілися. Усміхнена, вона обернулася до нас і кивнула на бокові двері.

— Ідіть туди, я закинула за вас слівце Брюсові.

Вона повернулася до дітей і забула про нас, поки ми перетинали кімнату. Я постукав у зачинені двері кабінету, але ніхто не відповів. «Може, Кемерон десь ви­йшов?» — подумав я. Аж тут басовитий голос учителя невимушено протягнув:

— Заходьте.

Озирнувшись на Броуді, я відчинив двері й увійшов. Стіл і шафа для документів займали більшу частину кімнати. Кемерон стояв спиною до нас і дивився у вік­но. Мені було цікаво, чи він зробив це для спеціального ефекту, знаючи, який вигляд матиме проти світла. Він обернувся й кинув на нас непривітний погляд.

— Слухаю вас?

Я нагадав собі: співпраця з ним значно полегшить нашу роботу.

— Нам потрібно скористатися приміщенням медпункту. Буря знесла дах котеджу, і нам потрібно десь зберігати те, що вдалося врятувати.

Банькаті очі холодно втупилися в нас.

— Ви маєте на увазі, що хочете зберігати там людські останки?

— Тільки до переміщення їх на велику землю.

— А з моїми пацієнтами що буде?

Втрутився Броуді:

— Ну ж бо, Брюсе. Ви проводите прийом у медпункті лише двічі на тиждень, наступний — аж через два дні. Ми маємо звільнити приміщення задовго до того.

Кемерон не заспокоївся.

— Це ви так кажете. А як виникне невідкладна си­туація?

— Це вже невідкладна ситуація, — відрізав Броуді, втрачаючи терпіння. — Ми тут не через забаганки.

Кадик вчителя сердито смикнувся:

— Можна ще кудись їх покласти.

— Якщо знаєте куди, з радістю дослухаємося до вашої поради.

— А якщо я скажу «ні»?

Броуді роздратовано дивився на нього.

— Навіщо вам таке робити?

— Бо це пункт медичної допомоги, а не морг! І я не думаю, що ви маєте право привласнювати це при­міщення!

Я відкрив рота, щоб заперечити, але не встиг нічого сказати: позаду почувся голос Ґрейс.

— Проблеми?

Вона стояла на порозі, запитально звівши одну брову. Кемерон почервонів як школяр, якого зненацька заскочив учитель.

— Я просто казав їм…

— Так, я почула, Брюсе. Разом із цілим класом.

Кадик Кемерона знову засіпався.

— Перепрошую. Але я не думаю, що медпункт слід використовувати для такого.

— Чому б і ні?

— Ну… — Кемерон крутився