Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

мов в’юн на пательні. Він усміхнувся їй з усією прихильністю. — Зрештою, Ґрейс, я фельдшер. Я маю право вирішувати, як дати раду у власному медпункті.

Ґрейс холодно поглянула на нього.

— Насправді, Брюсе, медпункт належить острову. Я певна, що мені не потрібно вам про це нагадувати.

— Ні, звичайно, ні, але…

— Тож якщо ви не можете запропонувати інше приміщення, щоб допомогти поліції, я справді не бачу альтернативи.

Кемерон намагався триматися за свою пошарпану гідність.

— Ну… в такому разі, припускаю…

— Гаразд. Отже, все вирішено, — всміхнулася йому Ґрейс. — Чому б вам не під’їхати туди й не показати поліціянтам, що там і де? Я нагляну за школою до вашого повернення.

Вона повернулася на заняття. Кемерон дивився в стіл. Рум’янець зійшов з обличчя, він так і стояв, блідий, зі стиснутими губами. Ґрейс, звісно, допомогала йому в школі, але йому щойно публічно нагадали, що школа працює на гроші її чоловіка й саме її чоловік забезпечує Брюсову платню. Він мовчки зняв своє пальто з вішака й вийшов з кімнати.

— Я б за таке видовисько гроші заплатив, — прошепотів Броуді, коли ми рушили за вчителем.

Медпункт був недалеко від школи. Невеличка прибудова, доточена до причілка селищного клубу, навіть вхідних дверей окремих не було. Кемерон їхав туди проти вітру на своєму гірському велосипеді. Коли ми дісталися місця, він уже заходив у скляну веранду, яка прикривала вхід до клубу. Залишивши Дункана в машині стерегти пакети з доказами, ми з Броуді пройшли всередину.

Клуб наче вийшов із фільмів про Другу світову війну: довга дерев’яна будівля з низьким бітумним дахом й вік­нами зі старими дерев’яними рамами.

Більша частина приміщення була великим залом. Наші кроки глухо відлунювали нелакованими дошками підлоги, на яких майже зникли примарні позначки майданчика для бадмінтону. На стінах висіли афіші, що запро­шували на танці та торішню дитячу різдвяну виставу, по краях залу були навалені старі дерев’яні стільці. Реконструкція острова, вочевидь, сюди ще не дісталася.

— Стракан хотів побудувати новий громадський центр, але всім подобається так, як воно є, — пояснив Броуді, здогадуючись, про що я думаю. — Мабуть, тому що все знайоме. Люди люблять, коли деякі речі залишаються незмінними.

Кемерон зупинився біля нових на вигляд дверей і роздратовано брязкав зв’язкою ключів, шукаючи потрібний. Поки ми чекали, я підійшов до потертого піаніно, що стояло поруч. Кришка була піднята, відкри­ваючи клавіші кольору слонової кістки, потріскані та жовті від віку. Я натиснув одну — пролунала глибока, надтріснута нота, яка дисонансом стихла в тиші зали.

— Не могли б ви цього не робити? — огризнувся Кемерон. Він уже відімкнув двері й заходив до пункту медичної допомоги.

Медпункт був невеликий, але добре обладнаний, із незаймано-білими стінами та блискучими сталевими шафками. Тут стояли автоклав для стерилізації інструментів, добре укомплектована аптечка, холодильник. Найбільше мене потішив великий іржостійкий столик на колесах та потужна галогенна лампа. Була навіть велика збільшувальна лінза на регульованій підставці — для огляду і зашивання ран.

Кемерон підійшов до письмового столу й перевірив, чи всі шухляди замкнено. Ми з Броуді мовчки спостерігали, як він так само перевірив шухляди картотеки. Покінчивши із цим, він обернувся до нас із погано прихованою неприязню.

— Сподіваюся, ви залишите все саме так, як і знайшли. Не збираюся тут за вами прибирати.

Не дочекавшись нашої відповіді, він рушив надвір.

— Нам знадобиться ключ, — сказав Броуді.

Стиснувши зуби, Кемерон від’єднав один від зв’язки й поклав на стіл.

— А від усього клубу? — запитав я.

— Ми не тримаємо його під замком, — зухвало відказав він. — Він належить усім у селищі. Ось чому він і називається селищним клубом.

— Все одно я хотів би отримати ключ.

Він поблажливо посміхнувся.

— То гірше для вас. Бо якщо він і є, я гадки не маю, де він.

Здавалося, він відчував дрібне задоволення від можливості відмовити нам хай у такій дрібниці. Броуді дивився йому вслід.

— Цей чолов’яга — просто королівський геморой.

Я подумав приблизно те саме.

— Занесімо пакети з доказами всередину, — за­пропонував я.

***

Поки Броуді з Дунканом носили до медпункту пакети з доказами, кістками й попелом, я мав неприємну розмову з Воллесом. До начальника слідчого відділу нарешті дійшла звістка, що ми намагаємося з ним зв’я­затися. На жаль, він зателефонував Фрейзеру, а не Дункану, тож сержант не згаяв можливості, щоб висловити свою думку про перебіг подій.

Отже, Воллес розпалився, вимагаючи відповіді, чому ми порушили місце злочину без його дозволу. Не маючи настрою кричати, я сердито зауважив, що в нас не було вибору і що нічого цього не сталося б, якби він узагалі надіслав слідчу групу.

Саме Броуді владнав ситуацію, забравши рацію для розмови з Воллесом так, щоб ми його не чули. Коли він повернув мені пристрій, суперінтендант різко вибачився. Й наказав далі досліджувати останки.

— Гадаю, тепер, коли ви зайшли так далеко, то могли б подивитися, що ще можете дізнатися, — нелюб’язно заявив він.

Цей жест був не більш ніж символічною оливковою гілкою примирення, позаяк ми обидва знали, що без належно обладнаної лабораторії я мало що можу зробити. Але я сказав, що зроблю все можливе. Перш ніж Воллес поклав слухавку, я запитав, як ситуація з аварією поїзда. Я не чув жодних новин, відколи приїхав на Руну, бо був поза зв’язком. Суперінтендант помовчав.

— Придурки вкрали фургон, щоб покататися. Кинули його на рейках, запанікували та втекли.

Зрештою це не теракт. Люди загинули, слідча група не могла виїхати на Руну через те, що якісь шалапути вкрали фургон. Я думав про це, коли повертався до медпункту. Дункан обережно сунув руку мертвої жінки в холодильник, тримаючи її на відстані витягнутої руки. У поліетиленовому пакеті для речових доказів вона ­неприємно скидалася на шматок м’яса в морозильній камері.

— Досі не можу зрозуміти, як це сталося, — сказав він, з полегшенням зачиняючи дверцята холодильника. — Я про те, як запалили тіло. Просто це здається неприродним.

— О, це було цілком природно, — відповів я, все ще розмірковуючи над тим, що сказав Воллес. І Дункан, і Броуді подивилися на мене.

— Знаєте, що спричинило пожежу? — запитав Броуді.

Я знав майже з того моменту, як побачив останки. Але не хотів брати на себе відповідальність за вердикт, доки не зможу підтвердити свою теорію. Однак тепер, коли острів відрізано, а половина доказів похована під уламками котеджу, здавалося, немає жодної причини не розповідати