Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Внутрішня кімната, де лежали останки, не була так сильно пошкоджена, але майже половина даху вже впала. Розбитий прожектор валявся на боці, а моя сітка з розмітка­ми перетворилася на клубок переплутаної ­мотузки. Дощ перетворив попіл на підлозі на калюжу чорної рідини.

Пакети з доказами, з попелом і кістками, які я зібрав до того, як перервав обстеження, лежали в калюжах з водою, але начебто лишилися неушкодженим.

— Заберімо звідси пакети, — сказав я Броуді. — Мені потрібен мій кейс із фургона.

— Я принесу, — гукнув від порога Дункан. Я не знав, що він увійшов за нами. Фрейзера не було й сліду.

— Візьміть із собою стільки пакетів, скільки зможете нести, — сказав я йому. Мене пересмикнуло, коли від раптового пориву вітру вцілілий дах над нами здригнувся й зарипів. — І поспішайте.

Коли Броуді та Дункан виносили мішки з речовими доказами до фургона, я звернув увагу на решту останків. Було щось нескінченно сумне в житті, зведеному до цього: кількох обвуглених фрагментів, які от-от розвіє бурхлива стихія. Принаймні фотографії, що я зробив у перший день, забезпечать візуальну фіксацію. Небагато, але краще, ніж нічого.

Коли Дункан повернувся з моїм кейсом, я накинув комбінезон на пов’язку, натягнув хірургічну рукавичку й поспішив до тіла. Працюючи якнайшвидше, вклав череп і щелепну кістку в пакети для речових доказів і заходився збирати з підлоги фрагменти черепа та розсипані зуби.

Щойно закінчив, як дах застогнав. Черепиця впала й розбилася об підлогу лише за кілька футів від мене.

— Гадаю, вам треба поспішити, — сказав Броуді ­з порога.

— Я й так поспішаю.

Раптом здалося, що вітер стих. Зненацька запала тиша, яку порушував лише каскад дощу, що ллявся на підлогу.

— Звук такий, ніби вщухає, — з надією сказав Дункан.

Але Броуді схилив голову, прислухався. Почувся віддалений рвучкий стогін, наче потяг, що гуркотів до нас.

— Ні, він змінив напрямок, — сказав Броуді.

І тоді вітер знову вдарив у котедж.

Мене забризкало попелом і глиною. Здавалося, вітер увірвався просто до кімнати. Над нами скрипів і стогнав дах, стара деревина опиралася й протестувала, черепиця валилася на підлогу.

— Ходімо! — крикнув Броуді, перекриваючи галас і штовхаючи Дункана до дверей.

— Ще ні! — крикнув я. Я ще не запакував уцілілу руку й ступні — вони нам були потрібні для аналізу відбитків пальців і м’яких тканин. Але перш ніж я встиг щось зробити, почувся гучний удар. Це обвалювався дах.

— Тікайте! — крикнув Броуді.

Я висмикнув руку, коли він зірвав мене на ноги.

— Кейс із обладнанням! — заволав я.

Броуді вихопив кейс, не зупиняючись. Уламки сипалися навколо нас, коли ми бігли через кухню. З-за нашої спини пролунав потужний гуркіт, і на мить, коли здавалося, що серце завмерло, я подумав, що валиться весь будинок. Але ми вже були надворі, цілі.

Задихаючись, ми обернулися й озирнулися. Весь дах котеджу обвалився. Шматок його був відірваний, а решта впала, зруйнувавши більшу частину однієї стіни. Кімната, де ми стояли всього кілька секунд тому, була похована під уламками.

Разом із рештою останків загиблої жінки.

Фрейзер і Дункан стояли поруч, із ошелешеними ­обличчями.

— Боже милий, — видихнув Фрейзер, глянувши на мене. Я подивився на себе. Білий комбінезон був забризканий і вкритий мокрим попелом. Я відчував попіл на обличчі, розмазаний, як знак покути перед Велико­днем. Але Фрейзер дивився не на це. Я досі стискав у кулаці руку мертвої жінки, немов частину манекена з виставкового залу.

12

Ми забрали пакети з доказами в селище. Єдиним іншим варіантом було залишити їх у фургоні, але хоча кістки та попіл могли зберігатися там, руку жінки потрібно було тримати за низької температури, щоб не втратити тканину в стані розпаду. А в автофургоні не було холодильника.

Дункан згадав про медпункт. Нам доведеться узгодити це з Кемероном і, ймовірно, зі Страканом, оскільки він його фінансує. Але тепер у нас не було іншого вибору, крім як забрати останки з місця злочину, і це було єдине очевидне місце, куди їх можна було скласти.

Фрейзер усе ще бурчав. Він дав зрозуміти, що знімає із себе будь-яку відповідальність за наші дії.

— Я не казав, що ви можете це зробити, — нагадав він, поки ми завантажували мішки з доказами в «рендж-­ровер», — це було ваше рішення, не моє.

— Ви вважаєте, що краще було б залишили їх на місці? — Броуді кивнув у бік котеджу, що лишився без даху. — Пояснювати слідчій групі, що ми стояли поряд і дивилися, як тіло засипає уламками?

— Я просто заявляю, що я до цього не причетний. Самі скажете Воллесу.

Нам досі не вдалося зв’язатися із суперінтендантом. Я був готовий (не надто) пожаліти Фрейзера. За цими словами стояв чоловік, який відчайдушно не хотів визнати, що втратив контроль над ситуацією, і якому не вистачало ні знань, ні досвіду, ні вміння впоратися з нею.

— Не переживайте, я скажу. — У м’який тон Броуді вдалося якимось чином вкласти всю свою зневагу. — До речі, з огляду на те, як ви демонстративно вмиваєте руки, можете замінити Дункана на цьому посту. Він може привести себе до ладу в мене вдома, коли допоможе доправити докази до медпункту.

— Сидіти тут? — ошелешено бовкнув Фрейзер. — Чого б це? Нічого ж не залишилося!

Броуді знизав плечима.

— Тут досі місце злочину. Але якщо хочете пояс­нювати Воллесу, чому залишили його без нагляду, то ваша справа.

Дункану вочевидь було неприємно чути цю розмову:

— Та нічого, я можу залишитися.

— Ви чергували всю ніч, — втрутився Броуді, перш ніж Фрейзер встиг відповісти. — Я впевнений, що сержант Фрейзер не вимагатиме від молодшого офіцера зробити щось, до чого сам не готовий.

Обличчя Фрейзера стікало отрутою.

— Так, гаразд. — Він тицьнув пальцем у Дункана. — Але я хочу, щоб ти повернувся не пізніше шостої. Цю ніч ти теж чергуєш. — Він кинув на Броуді переможний погляд. — Ми не можемо залишити місце злочину без нагляду, правда?

Я побачив, як у старого поліціянта стислися зуби та напружилася щелепа, але він нічого не сказав, коли Фрейзер ішов до фургона. Тільки всміхнувся до стурбованого Дункана.

— Ну ж бо, синку. Можеш душ прийняти, якщо схочеш.

Я їхав у «рендж-ровері» з Дунканом, а Броуді — слідом за нами на своєму авто. З великим полегшенням ми сховалися від вітру та дощу.