Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

мірою, — погодився Броуді. — Вбивство чи ні, такі острівні громади не люблять зовнішнього втручання. Але мене більше хвилює те, що може зро­бити вбивця. Зараз він усе ще вважає, що знахідку списують на випадкову смерть, але якщо дізнається, що це не так, тоді всі ставки буде скасовано. І я б краще не ризикував, поки на острові лише двоє поліціянтів.

Броуді неуважно поплескав по кишенях кардигана.

— На камінній полиці, — підказав я йому.

Він сором’язливо всміхнувся, взяв пачку цигарок.

— Я намагаюся не палити вдома. Дружина це ненавиділа, а після п’ятнадцяти років шлюбу ти вже начебто й привчився. Як собака Павлова.

— Це вона з дочкою? — Я показав на фотографію.

Він сам дивився на фото, несвідомо крутячи в пальцях цигарку.

— Так, Джіні із Ребекою. Бекі була б… о, тут їй близько десяти. Ми з її матір’ю розійшлися приблизно через рік. Зрештою вона вийшла заміж за страхового брокера.

Він знизав плечима: що тут поробиш.

— А дочка?

Броуді трохи помовчав.

— Вона мертва.

Мов удар кулаком у живіт.

Фрейзер сказав, що дочка Броуді втекла, та й по всьому.

— Перепрошую. Я не знав, — зніяковів я.

— Нічого, ви не винні. У мене немає жодних доказів. Але я знаю, що вона померла. Відчуваю. — Він подивився на мене. — Воллес мені трохи про вас розповів. Ви теж були батьком, тож розумієте, про що я. Зникає частина вас.

Мені було неприємно, що Воллес дозволив собі розповісти йому мою історію. Навіть зараз, коли чужі люди говорять про смерть Кари та Аліси, це здається втручанням в особисте. Але водночас я розумів, що Броуді мав на увазі.

— Що сталося? — запитав я.

Він подивився на цигарку.

— Ми не зійшлися характерами. Бекі завжди була бунтаркою. Свавільна. В мене вдалася, мабуть. Я втратив з нею зв’язок, коли мати померла. Пішов достроково на пенсію, почав її шукати. Купив фургон, щоб заощадити на готельних рахунках. Користі особливої не було. Я поліціянт. Був поліціянтом, — поправився він. — Я знаю, як легко зникнути. Але я також знаю, як шукати зник­лих. Настає момент, коли ти розумієш, що вже не знайти. Принаймні живою.

— Вибачте, — повторив я.

— Буває. — Якщо він і відчував якісь емоції, то стер їх з обличчя. Він підняв цигарку: — Не заперечуєте, ні?

— Це ваш дім.

Він кивнув, потім з усмішкою повернув цигарку в пачку.

— Почекаю, поки вийду надвір. Старі звички, кажу ж.

— Послухайте, це може здатися трохи… дивним, — почав я. — Але вчора вночі я побачив дівчину біля готелю. Мабуть, було після півночі. Підлітка, років 13—15, наскрізь мокра, в дуже тоненькому пальті.

Броуді засміявся.

— Не хвилюйтеся, ви не привида побачили. Це, мабуть, була Мері Тейт, донька Карен. Ну, та криклива жінка з бару. Здається, я згадував про її дівчину… Що ж, у старі часи ми б сказали «відстала», проте зараз так не говорять. Мати пускає її ходити де хоче. Тиняється островом о будь-якій порі, вдень, уночі…

— І ніхто нічого не каже?

— Від неї ніякої шкоди.

— Я не про це. — Розумово відстала чи ні, фізично дівчина вже доросла. Вона могла стати легкою здобиччю для кожного, хто готовий цим скористатися.

— Ні, не про це, — погодився Броуді. — Я теж був думав, що варто звернутися до соціальних служб. Але навряд чи хтось на Руні заподіє їй біль. Вони знають, що з ними буде, якщо хтось таке вчинить.

Я подумав про тіло жінки в котеджі.

— Ви впевнені?

Броуді кивнув.

— Справедливе зауваження. Може, краще…

Він замовк, коли хтось постукав у двері. Стара бордер-колі нашорошила вуха, тихо загарчала.

— Тихше, Бесс, — наказав він, збираючись до дверей. Почулися голоси. За мить повернувся Броуді. З ним був Фрейзер, мокрий і нещасний. Сержант струснув воду з рук.

— У нас проблема.

***

Коли ми приїхали, Дункан напружено чекав біля фургона. Місцина була відкрита всім вітрам, позбавлена захисту будинків і скель. Здавалося, вітер прискорювався, клав долу траву, кидався униз схилами Бін-Туїріду через темні торф’яні болота.

Ми вийшли з машини, і констебль поспішив до нас. Вітер рвав пальта та відчинені дверцята машини.

— Щойно це сталося, я одразу викликав вас по рації, — Дункан майже кричав, щоб його почули. — Пів години тому почув, як упало.

Ми вже й самі могли в цьому переконатися. Шквальний вітер повністю зірвав частину даху котеджу. Те, що залишилося, ненадійно висіло, скрипіло й готувалося обвалитися, вітер прагнув завершити свою справу. Якщо навіть останки жінки всередині вціліли, довго вони не протримаються.

— Вибачте, — сказав Дункан, ніби думав, що підвів нас.

— Не ти винен, синку. — Броуді поплескав його по плечу. — Зателефонуй детективу Воллесу й повідом йому, що в нас тут за ситуація. Скажи йому, що ми мусимо витягти останки, бо ось-ось повалиться решта даху.

Дункан невпевнено глянув на Фрейзера, той неохоче кивнув. Констебль дістав рацію, й ми попрямували до котеджу. Стрічка, що закривала двері, усе ще була на місці, теліпалася на вітрі, але самі двері лежали на підлозі того, що колись було кухнею. Скрізь розкидана розтрощена черепиця, дощ падає крізь дірку в даху. Ми всі пригнулися, коли відірвалася чергова плитка.

Дункан поспішно повернувся, хитаючи головою.

— Не можу з ним зв’язатися. Говорив з відділком у Сторновеї, вони спробують його знайти.

Броуді поглянув на безлад у котеджі. Обернувся до мене. Обличчям його стікав дощ, але він не звертав уваги.

— У нас немає вибору, правда?

— Немає, — підтвердив я.

Він кивнув, ступив уперед і почав зривати стрічку з дверей.

— Що в біса ви робите? — вигукнув Фрейзер.

— Витягуємо останки, поки не впав дах, — не зупиняючись, відповів Броуді.

— Це місце злочину! Ви не можете робити це без дозволу!

Броуді вирвав останню стрічку.

— На це немає часу.

— Він правду каже, — я обернувся до Фрейзера: — Нам потрібно врятувати те, що можна.

— Я за це не відповідаю! — запротестував Фрейзер.

— Ніхто вас про це не просить, — кинув Броуді, заходячи всередину.

Я пішов за ним, пробираючись