Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Я відчув, як у мене псується настрій, раптом усвідомивши, що новина гарною не буде. Так і сталося.

— Буря все зіпсувала, — одразу сказав Воллес. Радіо­зв’язок був такий поганий, що здавалося, наче він телефонував з іншого кінця світу. — Ми не зможемо доставити до вас слідчу групу, взагалі нікого.

Попри те що я був готовий до такого повороту, звістка мене вразила.

— А коли зможете?

Його відповідь загубилася в тріскотливій хвилі статичних розрядів. Я попросив його повторити.

— Кажу ж, не знаю. Рейси та пороми до Сторновея скасовано до подальшого повідомлення, а прогноз погоди на найближчі кілька днів невтішний.

— А гелікоптер берегової охорони? — запитав я, знаючи, що його іноді використовують для перевезення команд поліції на важкодоступні острови.

— Жодного шансу. Шторм наробив біди з кораблями, тож ніхто не покине рятувальні роботи заради трупа місячної давнини. А якби й могли, висхідні потоки зі скель Руни створюють проблеми для гелікоптерів навіть у найкращі часи. Я не ризикну надіслати команду. Вибачте, але наразі вам просто доведеться сидіти, де сидите.

Я потер скроні й спробував угамувати настирливий біль, що охопив голову. Наступні слова Воллеса заглушили чергове дзижчання розрядів.

— …дали вказівку залучити до цього Ендрю Броуді. Я знаю, що він на пенсії, але він був старшим кримінальним інспектором у двох розслідуваннях вбивств. Поки ми не зможемо залучити більше людей на місці, його досвід буде корисним. Послухайте, що він вам скаже, — він зробив паузу. — Ви розумієте, що я кажу?

Усе було досить зрозуміло. Я б також не хотів, щоб Фрейзер залишався головним. Я намагався не дивитися на сержанта, простягаючи йому рацію.

Очевидно, йому вже повідомили цю новину. Він сердито дивився на мене, забираючи рацію, ніби це була моя провина.

— Ви вже говорили з Броуді? — запитав я.

Не варто було такого казати. Фрейзер тицьнув виделкою в шматок бекону.

— Це може почекати, поки я закінчу снідати. І завезу Дункану попоїсти. — Його вуса ворушилися, він сердито жував. — Поспіху вже такого нема, еге ж?

Можливо, поспіху й не було, але я волів би, щоб Броуді дізнався про це раніше, ніж пізніше.

— Піду повідомлю йому.

— Якщо ваша ласка, — буркнув Фрейзер, з таким притиском розрізаючи яйце, наче прагнув роздерти тарілку. Він усе ще їв, коли я закінчив свій сніданок, і всім своїм виглядом показував, що не поспішав. Залишивши його дутися, я запитав у Елен дорогу до дому Броуді, насилу одягнув пальто й вирушив.

Щойно я вийшов надвір, вітер ледь не звалив мене з ніг. Він верещав і рвався, немов в істериці. Поки я дістався набережної, розболілося плече, бо весь час доводилося опиратися поривам вітру. За скелями самотній форпост Стек-Россу майже заховався за білим туманом, буруни врізалися в його основу. У гавані човни билися об причали, пором кидало на бетон пристані, шини вантажівок вздовж краю глухим стуком відповідали на удари.

Броуді жив на протилежному березі гавані. Тримаючись якомога далі від колючих бризок, я перетнув набережну. Тут скелі виростали з невеликого галькового пляжу, біля якого стояла об’ємна гофрована металева халупа. Поруч — складені під брезентом купи будівельного приладдя. Подвір’я навколо було завалене гнилими уламками старих човнів. З одного боку, піднятий на блоки для ремонту, висів старий рибальський човен. Його дерев’яний корпус був частково обдертий, і вигнуті лонжерони рами нагадували скелет грудної клітки. Я здогадався, що це старий човен, який ремонтував Ґатрі. Якщо так, роботи в нього було ще повно.

Будинок Броуді стояв далеко від гавані — акуратне бунгало, яке якимось чином уникло пластикових модифікацій вікон і дверей, які отримали його сусіди. Я подумав, що, мабуть, неприязнь до Стракана змусила старого інспектора відмовитися від можливості відремонтувати будинок разом з іншими.

Броуді одразу відчинив двері. Схоже, він на мене чекав.

— Заходьте.

Усередині пахло кухнею та сосновим дезінфекційним засобом. Маленький охайний будиночок, усе по-­холостяцьки, без прикрас. В обкладеному кахлями каміні вітальні шипів газовий вогонь. Посеред камінної полиці стояла фотографія жінки й дівчини. На вигляд не нова, — я здогадався, що це його дружина з дочкою.

Ми зайшли до кімнати. Бордер-колі підняла очі, висунувши морду зі свого кошика, помахала хвостом і знову заснула.

— Чашку чаю? — запитав Броуді.

— Ні, дякую. Вибачте, що зайшов без попередження, телефони не працюють.

— То так, я знаю.

На ньому був товстий кардиган. Він стояв перед вогнем, засунувши руки в кишені, і чекав.

— Ви мали рацію. Це вбивство, — сказав я.

Новину він прийняв спокійно.

— Ви певні, що маєте мені про це казати?

— Воллес хоче, щоб ви знали. — Я пояснив, що мені вдалося знайти і що сказав суперінтендант.

Броуді всміхнувся.

— Закладаюся, Фрейзеру сподобалося. — Але він одра­зу знову став серйозним. — Випадкова смерть — це одне, а вбивство змінює все. Я припускаю, що є шанс, що вбивця не з острова, але такий шанс досить непевний. Жертва потрапила на Руну з якоїсь причини, і я гадаю, що він і був тією причиною. Як вона сюди дісталася, наразі не має значення. Але гадаю, ми можемо припустити, що вбивця був місцевим і що жертва його знала.

Я вже сам дійшов такого висновку.

— Я досі не можу зрозуміти, чому хтось спалив тіло й залишив його в котеджі замість того, щоб поховати чи викинути в море, — сказав я. На відміну від Фрейзера, я не міг повірити, що вбивця молодої жінки був просто недолугим. — Особливо якщо вбивця живе на Руні. Навіщо залишати його там на кілька тижнів, чекаючи, щоб його знайшли?

— Можливо, лінь чи зарозумілість. Або нерви. Потрібна неабияка мужність, щоб повернутися на місце злочину. — Броуді розчаровано похитав головою. — Боже, якби ж то Воллес послав сюди повну команду, коли мав нагоду. Можливо, ми вже ідентифікували б жертву. З’ясувати, хто її вбив, було б набагато легше, якби ми знали, хто вона.

— Хіба ми нічого не можемо зробити?

Він зітхнув.

— Просто зачекайте, поки шторм закінчиться, і сподівайтеся, що ми зможемо тримати все в секреті до тих пір. Буде зайве, якщо люди дізнаються про розслідування вбивства, перш ніж сюди прибудуть хлопці з великої землі.

Колись я був частиною спільноти, яку розривали страх і підозри, і я не хотів повторювати цей досвід. Але все одно було неправильно приховувати справу від острів’ян.

— Ви хвилюєтеся, як вони відреагують? — запитав я.

— Певною