Емілі Теш - Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш

призначений безпосередньо до командування. Вона сама про це і не мріяла. Вона не хотіла. Всі говорили, що саме особливе ставлення довело Урсу до невдачі.

Вона втекла. Вона вкрала дротик Августи, використала свої командні коди, щоб вимкнути захист станції, і надіслала повідомлення в Систему, покидаючи їх, повне дисидентських висловлювань, настільки шокуючих, що ніхто не наважувався повторити те, що вона насправді сказала. Вона пішла, але не сказала Магі, що збирається це зробити, і не сказала Кірі.

Магі плакав. Кіра ні. Магі намагався поговорити про це з Кірою. Кіра не дозволила. Вона була надто зла. Минули роки, перш ніж вона навіть дозволила Магі назвати їй ім’я Урси.

Аві сказав, нібито Урса взяла заручника. Тоді Кіра не питала. Тепер вона могла думати тільки про це. Вона мовчки сиділа у приємній, заповненій світлом кухні своєї сестри-втікачки, їла печиво й думала про це. І коли дитина, яка явно була сином Авлуса Джоле, запропонувала їй склянку фруктового соку, щоб посидіти з нею, вона сказала так.

Надворі почався дощ і знову припинився, і світло на кухні змінилося. Поки Кіра пила сік, Еллі прочитав їй невелику й насичену лекцію про біоочищення океану від терранських рибних запасів, з яких вона зрозуміла головним чином, що в затоці Рейнгольд є риба, і люди ловлять її, що Еллі чомусь не схвалював. Їй було байдуже. Вона все ще думала і намагалася не думати. Усе на маленькій кухні було настільки чистим і акуратно складеним, що сама Кіра почувалася тугою, брудною, дивною. Вона поклала руки одну на одну й обережно впилася нігтями в тонку шкіру долоні. Вони були короткими й акуратними, але вона відчула від цього біль. Це трохи прояснило її зір.

«Це ваше? Чи можу я подивитися?» говорив Еллі. «Чому у вас весь час візуальна підтримка? Це дуже погано для вас». Він зробив щось із пристроєм Аві, і карта, погода та температура зникли з куточка ока Кіри. У неї було відчуття, ніби вона була пришвартована, як один із маленьких вітрильних човнів, що пливуть через затоку перед мрячим вітром, і тепер розв’язана на поверхні чогось величезного й непізнаваного.

«Ти плачеш? Тобі сумно?» – сказав Еллі. «Тобі сумно через рибу?»

А потім з’явилася Урса.

Востаннє, коли Кіра бачила свою сестру, Урса була в повній уніформі: темно-сині штани, акуратно прим’яті з боків, блискучі чорні чоботи, біла сорочка, застібнута до горла, темно-синя туніка, підперезана на талії, довге темно-синє пальто із золотими деталями на комірі, подолах, плечах і командирський символ на шиї. Кіра бачила значки на крилах усе своє життя — кінь, собака, корона, крилата фігура для чотирьох бойових крил; зірка та дерево, блискавка та ключі для Сонтрекерів, Агріколь, Систем, Ойкосу; вкрита колиска Розплідника. Значок командування був іншим. Плаский диск значка Урси був двійником значка дядька Джоле, і на ньому були вигравірувані знайомі лінії зниклих континентів.

Командування везло Землю з собою.

Урса носила довге волосся, акуратно зав’язане в низький білявий хвіст під темно-синьою шапкою. Звичайно, Кіра уже давно перестала хапатися за це. Їй було десять, і її призначили Горобцем. Але Урса завжди поводилася так, ніби вона все одно збиралася це зробити, і сміялася з неї, що дратувало.

Вона приходила до Дрилла, щоб подивитися, як вони запускають п’ятий рівень. Кіра пригадала, як агоге зрізав її групу, і Урса стояла поруч із сержантом Маріусом, інструктором, який виглядав похмурим. Це не пройшло добре. Кіра була розлючена. Зараз вона не пам’ятала, що сталося не так: можливо, була винна Лізабель, бо зазвичай так і було.

Це був перший раз, коли Кіра побачила свою сестру майже за рік, тому що, коли вас призначили, вашою сім’єю були ваші однокурсники. Вона пам’ятала, що Урса виглядала інакше, хоча не пам’ятала, як і чому. Вона подарувала сержанту Маріусу одну зі своїх звичайних жартівливих усмішок і сказала всім Горобцям: «Ще не зовсім, дівчата», — і її погляд не сходив з Кіри.

Потім, через п’ять днів, вона стала зрадницею, зрадницею та вигнанцем, і пішла.

Нижчою вона не стала. Просто Кіра стала високою.

Її волосся зникло, білявий хвіст був підстрижений до підборіддя. Жінки повинні були носити волосся достатньої довжини, щоб його можна було акуратно зав’язати, за винятком випадків, коли воно було надто кучерявим, щоб таким чином залишатися охайним. Кінський хвіст Урси був довшим, ніж зазвичай. Більш особливе ставлення, подумала Кіра пізніше. Лише дівчата-підлітки носили волосся через плечі.

Вона була Кірі до підборіддя; п’ять футів і сім чи вісім дюймів. Вона втратила м’язи та набрала жиру; навколо її обличчя й рук була м’якість. На ній була куртка без рукавів із рожевим малюнком та білі штани. Її очі були незмінними під прямими бровами, тверді сірі геанські очі, очі жінки, яка отримала звання командира космічної фортеці ще до того, як їй виповнилося вісімнадцять років. Колись Кіра так пишалася своєю геніальною сестрою.

Світло, що пробивалося через кухонне вікно, було спотворене краплями води на склі. Вони відкидали тіні на кімнату, через що рожевий візерунок на халаті Урси виглядав нерівним і чужим. Кіра підвелася. Вона витерла обличчя тильною стороною долоні, і пляма шоколаду зникла. Урса стояла в дверях, освітлена тим напівпрозорим дивним хризотемановим світлом, дивлячись на неї, а Кіра озирнулася.

«Привіт, мамо!» — цвірінькнув Еллі. «Це… О, я забув запитати», — сказав він Кіру. «Як тебе звати?»

— Олександре, — спокійно сказала Урса, — що я тобі розповідала про незнайомців?

— Ма-ам, — сказав Еллі. «Це не чужа людина. Вона…”

«Твоя тітонька Валькірі», — сказала Урса, не відриваючись від Кіри. Кіра знала цей погляд, його оцінювальну вагу. Урса сказала: «Якби вона не була хоча б частково незнайомою, Еллі, вона б сказала тобі своє ім’я. Іди в свою кімнату».

Еллі виглядав невпевнено, а потім перетнув кімнату до дверей. Суворий погляд Урси весь час говорив так само ясно, як слова: я думаю, ти можеш зробити йому боляче, і якщо ти це зробиш, я зупиню тебе. Кіра зі своєю власною версією цього зваженого вигляду помітила опуклість на талії під халатом, що було чи то пістолетом, чи електрошоковою палицею. Сьогодні вона не бачила жодної людини зі зброєю. Рейнгольд сидів вологий і веселий на краю чужого океану, наче ніколи не чув про війну.

Урса обійняла Еллі за плечі, коли він підійшов ближче, що він прийняв з виглядом розгубленої терпимості. «Я просто був дружнім», — сказав він.

«Ти не провинився, Олександре. Я хочу, щоб ти пішов до своєї кімнати, будь ласка. Нам з твоєю тіткою потрібно побалакати».

«Не будь злою з нею», — сказав Еллі. «Вона засмутилася через дерева. І