Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- А що, якщо і так?

- Хто дозволяв тобі говорити? - Ще один ляпас. Мимоволі гарчу у відповідь — не від обурення, від збудження. Тягнуся вперед, тримає повідок міцно, не дає до себе наблизитись.

- Будь ласка, Сіріусе. - Ще один ляпас. - Господарю. Будь ласка. Хочу тебе, просто дах зриває. Підпусти ближче. Благаю. - Довгі пальці хапають мене за підборіддя і грубо тягнуть вгору.

- Ти обіцяв бути слухняним. - Мурчить мені в губи, майже торкаючись, але залишаючи між нами ці кляті пару міліметрів. 

- Я буду, обіцяю. 

- Заткнися. - Шурхіт по тканині, і мою спину знову обпікають тонкі смужки шкіри. Проводить язиком по моїм губам, повільно, дражливо. Тягнуся поцілувати його, і він знову відтягує мене назад за повідок так, що я ледве можу дихати. - О, ні, принцесо. Ти поцілуєш мене лише тоді, коли я дозволю. 

- Будь ласка… - Шкіряні смужки пекуче врізяються в груди, кусаю нижню губу, намагаючись втримати стогін всередині. 

- Що ж ти ніяк не навчишся, що розмовляти можна лише коли тобі дозволяють, гм? Неслухняний і невихований. - Тягне мене вгору, всаджуючи собі на коліна, і тільки я намагаюсь дотягнутися губами до його шиї, він знову натягує повідок. - Ти знаєш, що роблять з неслухняними розпусниками? - Мотаю головою, намагаючись втримати рівновагу. Його руки лягають на мої сідниці й стискають так, що нігті врізаються в шкіру, і я майже впевнений, що там залишаться синці. - Їх позбавляють того, чого вони хочуть найбільше. Я дам тобі останній шанс. - Відпускає повідок, і я, майже завалюючись на його груди, впиваюся губами в його шию, як голодна тварина у здобич. Шия, ключиці, плечі, залишаю вологі сліди скрізь, куди можу дотягнутися, і якби його шкіра не була такою несприйнятливою до пошкоджень, вже все було б в засосах. Рано чи пізно я зроблю щось не так, і він знову відірве мене від свого запаморочливого тіла, тому намагаюсь урвати стільки контакту, скільки можливо. Протираюся збудженням об його рельєфний живіт, він без попередження кусає моє плече, і я мимоволі вигинаю спину. З кожним його ковтком тіло стає все чутливішим, але простого тертя об його гладку шкіру вже недостатньо, і я знаю, що якщо скажу хоч слово, він зробить все, щоб не дати мені те, що я хочу, але іншого виходу немає.

- Торкнися мене, будь ласка, благаю. - Всміхається, виймаючи з мене зуби.

- Ти думаєш, що заслужив це? - Відтягує мене від себе, позбавивши навіть найменшого тертя. 

- Я заслужу, обіцяю.

- Надто багато базікаєш. - Забирається на ліжко разом зі мною, влягається на спину і притягує мене за повідок між своїх розведених колін. - В тебе є п’ять хвилин, щоб заслужити мою прихильність, і тоді я подумаю, чи заслуговуєш ти мого дотику. 

Коли знімає пов’язку з моїх очей, у кімнаті вже темно. Скільки часу пройшло? Почуваюсь таким втомленим. Треба буде набрати теплу ванну, дати м’язам розслабитись. Боюся дивитися, скільки слідів він на мені залишив цього разу. Мабуть, доведеться знову пити зілля. Горло дере, і не тільки від приглушених подушкою криків. Не шкодую ні на йоту. Після ванни розтирає моє тіло загоюючою маззю і пригортає до себе, ніжно гладить спину, поки не провалююсь в сон.  

Вже у суботу буде Геловін, буде фуршет і дискотека, запрошені й студенти, і викладацький склад. Завжди ходив лише заради смаколиків, бо на це свято готують багато страв із гарбуза, і багато випічки, включаючи мою улюблену із кленовим сиропом і подрібненим зацукрованим пеканом — тільки випічкою й харчувався б, якби вуглеводи не були такими шкідливими. Актовий зал вже прикрашений, костюми готові. Сидимо у кафетерії, ділимося розповідями про святкування у різних академіях, коли до нас підходить завкафедри.

- Професоре Колдвел, маєте хвилинку?

- Так, прошу. - Вказую на вільний стілець, він сідає і поправляє піджак.

- Ви вже підготували програму занять на наступний тиждень?

- На вихідних планував це зробити, а що? 

- Треба до завтра, щоб заздалегідь дати їх професору на заміну.

- Яку заміну? Мене, що, звільняють? 

- Вас відправляють у відрядження. План занять потрібно буде надати завтра до обіду.

- Зачекайте, про яке відрядження мова? Я це вперше чую.

- Секретар мав відправити вам електронного листа.

- Я нічого не отримував.

- Якщо коротко, у катакомбах під одною із закинутих крипт знайшли дві статуї, вкриті невідомими написами. Місцеві спеціалісти не можуть розібратися, тому міністерство звернулося до нас з проханням прислати на місце розкопок когось кваліфікованого.

- А фото вони не можуть надіслати?

- Усі фотографії виходять змазаними, на який би об’єктив не намагалися знімати.

- Щось новеньке. Прокляті, чи що?

- Сподіваємось, вам вдасться це з’ясувати.

- І коли я маю їхати?

- У неділю, квитки вже куплені.

- На тиждень?

- Якщо за тиждень впораєтесь.

- Впораюсь.

- Підійдіть до секретаря, він надасть усі деталі. - Плескає по столу, встає і задвигає стілець. - Розраховуємо на вас.

- Авжеж. - Зітхаю невдоволено. - Ну хоч у неділю, а не терміново. 

- Цілий тиждень. - Сіріус протирається коліном об мою ногу під столом, дивиться тужливо. - Ти там будеш у порядку? Це безпечно?

- Так, за це не переймайся. Навряд чи мене потягнуть в катакомби і вони обваляться. Скоріш за все, вони ці статуї вже дістали і зберігають на поверхні.

- Невідомо навіть, куди їхати.

- І листа ніякого немає. - Гортаю робочу пошту. - Все через одне місце. 

- Часто тебе так відправляють?

- Пару разів на рік стабільно. 

- І відмовитись не можна?

- Навряд чи. Це частина контракту, як не крути. 

- Цілий тиждень нарізно. - Зітхає й тягнеться поправити прядку волосся мені за вухо, не прибирає руку одразу, затримує долоню на моїй щоці на кілька секунд. - Я дуже сумуватиму.