Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

Неконвенційний екзорцизм для крижаного демона

У вівторок повертаюся додому з академії, знімаю верхній одяг, і помічаю на своєму ліжку невелику пласку коробочку. Лише одна людина могла принести її сюди, і це саме той, кого я нескінченну кількість разів просив нічого мені не купувати, і хто щоразу присягається, що це останній раз. 

“Що це таке?” Кидаю йому фото коробочки.

“Не знаю, як вона туди потрапила, але відкрий її”, пише. Не знає він. Розв’язую шифонову стрічку, знімаю кришку — під шаром золотистого паперу лежить чорний нашийник із м’якої шкіри, на передній частині сріблясте колечко для повідку, який лежить усередині нашийника, згорнутий спіраллю. Це саме те, на що я просив не витрачати гроші. Ніколи мене не слухає. Але, як би я не обурювався вголос, такого роду подарунки мене тішать. В даному випадку це буквально прохання, якщо не наказ, підкоритись його владі і дати йому робити зі своїм слухняним песиком, що душа забажає. І кадрів, які малює уява, тримаючи в руках цей шкіряний виріб, песику достатньо, щоб у джинсах стало тісно. Йду до дзеркала приміряти дарунок, застібка піддається не з першого разу, але врешті решт сидить добре. Доволі тісно, але не дискомфортно. Знімаю худі й роблю фото у фіолетовому світлі стельової підсвітки — чорний нашийник, молочно-біла шкіра, виразні ключиці, темні сліди губ і зубів на грудях. Надсилаю йому фото, переглядає одразу, і мовчить більше хвилини. Замість слів у відповідь скидує фото з-під свого столу, де добре видно міцну випуклість в його штанах. Це в нього останнє заняття. Трохи помучиться, нічого йому не буде. Тягнуся розстібнути нашийник, і якраз в цей момент дзвонить телефон. Один із завучів. 

- Професоре Колдвел, ви вже пішли з корпусу?

- Так, вже вдома. - Та де ж та клята застібка? - Щось трапилось?

- Завкафедри отримав послання від міністерства, терміново потрібно його розшифрувати. Як скоро зможете підійти? 

- Хвилин 10. - Розстібайся, курво!

- Чекаємо якнайшвидше, дякую. - Кладе слухавку, засовую телефон у кишеню й тягнуся до застібки вже обома руками.

- Термінове кляте послання, та що за таймінг у вас, показилися, чи що? 

Проводжу ще пару хвилин у марних спробах зняти подарунок, плюю на все, у паніці перериваю гардероб в пошуках шарфу й обмотую його навколо шиї, надягаю перший знайдений светр і куртку, і мчу на кафедру. На розшифровку витрачаю хвилин 15, разом з тим, щоб секретар надрукував усі мої слова. Мені дякують і відпускають, я йду до аудиторії, де ось-ось закінчиться заняття у Сіріуса, і з дзвоником заходжу до аудиторії. Студенти вітаються, киваю їм і йду до викладацького столу.

- Витираєш з дошки, і йдеш зі мною.

- Все добре? - Відтягую шарф, щоб тільки він міг побачити чорну шкіру навколо моєї шиї.

- Я не зміг його зняти, і саме в цей момент мене терміново викликали на кафедру. Це капець. Ще й шарф не одразу знайшов. - Сідаю на його стіл, поки він встає витерти дошку, “випадково” торкнувшись пальцями моєї ноги. 

- Це нормально, коли цуценя, що заплуталось у повідку, приходить до гоподаря за допомогою. - Чим спокійніше його голос, тим більше з нього капає глузливість. 

- То треба так тримати повідок, щоб у цуценяти не було можливості заплутатись. - Простягаю йому вологу серветку. Кабінет вже опустів, але через відкриті двері доноситься гомін з коридору. - Якщо господар не боїться натягнути повідок. 

- Не радив би сумніватися у намірах господаря. - Не встигаю кліпнути, як він пірнає пальцями під шарф і тягне за кільце для повідку на себе, наші обличчя буквально в сантиметрі одне від одного. - Бо доведеться натягнути його прямо тут і зараз. 

До повідка приєднуються пов’язка на очі та шкіряні наручники за спиною. Любить залишати мене безпорадним. Люблю це відчуття у його милості. Щоправда, милістю це навряд чи назвеш. Очі мені ще ніколи не зав’язували, тому спершу складно зорієнтуватись. Стоячи на колінах на приліжковому килимку, чекаю хоч якогось звуку, щоб зрозуміти, де він і що зараз зробить. З хвилину мене мучить тиша, після чого відчуваю, як оберемок м’яких смужок проходиться вниз по спині, і його губи торкаються мого вуха.

- Ти будеш хорошим слухняним песиком для мене, Кай? - Оксамитовий голос, вимогливий тон.

- Так. - Тонкі смужки шкіри зі свистом пекуче врізаються в голу спину, здригаюся від несподіванки. - Так, господарю. 

- Хороший хлопчик. - Не бачу його обличчя, але впевнений, що він всміхається тією хижою самовдоволеною усмішкою, від якої в мене мороз по шкірі. - У тебе чутлива шкіра. Одразу з’являються червоні сліди. - Ще один ляпанець, вже по сідницям, і ще один одразу за ним. Закушую губу, щоб не пискнути. - Який гарний контраст. - Ще один удар по стегнам, по ще не загоєним слідам його зубів і губ. Червоні сліди печуть, але саме так, як мені хочеться. Кидає щось на ліжко — очевидно, флоггер, — обходить мене і сідає на край ліжка, чую, чк прогинається матрац. Відчуваю запах його гелю для душу зовсім поряд і подаюся вперед, щоб дотягнутися до нього — тягне мене за нашийник вперед і вгору і впивається в губи жадібним поцілунком. Ледве тримаю рівновагу. Розриває поцілунок і тягне мене вниз. Наосліп, орієнтуючись на приблизні відстані судячи з нашого положення під час поцілунку, нахиляюся вбік і утикаюся в його коліно. Присмоктуюсь до шкіри, залишаючи доріжку вологих поцілунків вверх по його стегну, натикаюсь на рушник, обмотаний навколо його стегон, розмотую його зубами, як можу, і продовжую цілувати й облизувати його м’язисті стегна. Кусаю, він одразу ж смикає повідок назад і на мою щоку приземляється ляпас — недостатньо сильний, щоб залишити синець, але достатньо жорсткий, щоб мені сподобалось. Відпускає повідок, і я без зволікання тягнусь до нього знову, майже завалюючись на нього всім тілом, і цього разу падаю обличчям на низ його живота. Незважаючи на не найзручнішу позицію, нетерпляче припадаю губами до його шкіри. Запах його тіла впереміш із ароматом його гелю для душу зводить мене з розуму, і я буквально пускаю на нього слину, облизую і присмоктуюсь до його шкіри, як до карамельної цукерки, супроводжуючи все неконтрольованими низькими стогонами і горловим гарчанням. З’їв би його повністю. Знову кусаю, і знову різко смикає мене назад, ляпас вже по іншій щоці. - Ти це наче навмисне робиш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍