Гай Пліній Молодший - Вибрані листи

Ось, здається, все, навіть більше, ніж ти просив. Одного, щоправда, не додав: не зазначив, що, на мою думку, конче треба читати. А втім, я сказав про це, коли говорив, що треба писати. Мусимо пам’ятати про ретельний вибір авторів кожного окремого жанру. Добре кажуть, що читати треба багато, але не багатьох. А хто ці автори — так уже всім відомо й схвалено, що зайвим було б іще раз тут вияснювати. До того ж, забувши міру, я так розтягнув листа, що, дораджуючи, як маєш займатися, забрав у тебе час для самих занять. То чи не пора тобі взяти до рук таблички й написати що-небудь, чи то із вправ, які тобі дораджую, чи щось своє, почате, продовжити? Бувай здоровий!

Лист 13

Пліній Фероксові[182] — вітання

Той самий лист[183] вказує на те, що ти не займаєшся, і на те, що займаєшся. Пишу загадками? Авжеж, поки не висловлюсь виразніше, що маю на увазі. Так ось. Запевняєш мене у тому листі, що занедбав свої заняття, а сам лист такий уже вигладжений, що міг вийти з-під стилоса лише того, хто пильний у літературних заняттях. А якщо й справді так от пишеш, нудьгуючи й байдикуючи, то ти — найщасливіша людина. Бувай здоровий!

Лист 15

Пліній Сатурнінові[184] — вітання

Запитуєш, що поробляю. Сам знаєш: розриваюсь між обов'язками[185], служу друзям, іноді займаюсь літературою, а займатись нею не іноді, а постійно, і то тільки нею, було б, не важусь казати правильніше, а що радісніше — це вже напевно. Я важко сприймав би те, що ти займаєшся всім, окрім того, чим тобі хотілося б займатися, якби те, чим ти зайнятий, не було найблагороднішим заняттям. Бо клопотатися державними справами, бути посередником між друзями — хіба це не заслуговує найвищої похвали? Я знав, що тобі припаде до душі товариство мого Пріска. Я давно пізнав його щирість, його привітність, а тепер ось (раніше я цього не знав) довідуюся, що він і вдячністю[186] вирізняється, якщо з такою приємністю, як пишеш, згадує й про мої услуги. Бувай здоровий!

Лист 25

Пліній Руфові[187] — вітання

О, скільки-то слави в освічених людей і приховує, й викрадає у них їхня скромність і спокій усамітненого життя! Ми от, готуючись чи то щось читати, чи говорити, переживаємо, як нас сприймуть ті, хто хизується своєю вченістю, хоча інші, ті, що мовчать, стоять набагато вище саме тому, що мовчанкою пошановують навіть найбільший твір. Що пишу — пишу з досвіду.

Теренцій Юніор[188], бездоганно відбувши військову службу у кінноті й прокураторство у нарбонській провінції[189], відмовився від уже наготовлених для нього почестей: подавшись у свій сільський маєток, обрав для себе щонайспокійніше дозвілля. Якось він запросив мене погостювати в нього, і я, приїхавши, сприйняв його як доброго голову родини, зразкового господаря на землі, от і збирався повести з ним мову про те, довкола чого, здавалось мені, крутиться його життя. Так і почав, а він одразу ж, і то з неабиякою обізнаністю, звернув бесіду в бік літературних занять. Яка ж в усьому вправність! Як він володіє латинською, рівно ж і грецькою мовою! Такий він в обох тих мовах сильний, що, якою б не почав говорити, скажеш: ось у тій він неперевершений. Скільки він усього прочитав, а скільки всього пам’ятає! Можна подумати, що в Афінах, а не в селі живе той чоловік. Та що тут казати? Він розхвилював мене, змусив поважати тих далеких від міста, сказати б, селюхів, подивляти їх не менше, аніж тих, кого знаю серед найученіших у Римі. Тож і тобі кажу: як у таборах, так і в нашій літературі знайдеш, будь певен, не одного такого, хто видасться тобі селюхом, а приглянувшись, виявиш у нього, за всіма обладунками, й іскру найяскравішого хисту. Бувай здоровий!

Лист 26

Пліній Максімові[190] — вітання

Нещодавно, коли я провідував одного свого хворого приятеля, мене раптом мов осяяло: таж найкращими буваємо саме тоді, коли нездужаємо[191]! Кому ж бо, у хворобі, до захланності чи хтивості? Хто, слабнучи, упадатиме перед любовницями, прагнутиме почестей? Та й про багатства не помишлятиме: він, мовби вже на відході, вдовольняється якоюсь там крихтою. Щойно тоді й спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела[192]. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя. Отож: що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі. Бувай здоровий!

Лист 27

Пліній Сурі[193] — вітання

Дозвілля мені дає змогу вчитися, тобі — вчити[194]. Так ось я дуже б хотів знати, чи вважаєш ти, що привиди існують[195], що вони мають і свій вигляд, і загалом якусь вагу, а чи то лише страх вирисовує перед нами пусті й порожні óбрази. А що вони, можливо, й існують, до тієї думки мене схиляє передусім те, що, кажуть, трапилося з Курцієм Руфом[196]. Він, тоді ще мало кому відомий[197], непримітний чоловік, приєднавшись до почту африканського намісника, перебував у тому краї. І от якось, уже на схилку дня, коли він прогулювався у портику, перед ним з’явилася жінка, що поставою і вродою перевершувала звичайну людську природу[198]. Він неабияк перелякався, вона ж назвала себе Африкою, провісницею майбутнього. Сказала й те, що він поїде назад до Рима і там обійматиме високі посади, а потім, наділений найвищою владою, знову повернеться до цієї провінції, де й закінчить своє життя.

Так воно й сталося. А ще, кажуть, коли він причалив до Карфагена і сходив з корабля, то побачив на березі перед собою ту саму жіночу постать. Отож, коли з часом захворів, то, сам собі віщуючи про майбутнє з минулого, а про нещастя