Гай Пліній Молодший - Вибрані листи

А ось, послухай, чи не страшніша й не така ж дивна ще одна історія, яку переповім тобі ледь не дослівно? Був в Афінах просторий і місткий будинок, але про нього погана, мовби про чумного, ходила слава. Серед нічної тиші вчувався там дзенькіт заліза, а коли прислухатись уважніше, — то чутно було, як подзенькують кайдани, спочатку здалеку, а потім щораз ближче; тоді, у тому дзенькоті, поставала з’ява: старий, шкіра й кості, весь у бруді чоловік; сива скуйовджена борода, здиблене волосся; ноги — в кайданах, руки — в ланцюгах, що так видзвонювали, коли він ними потрясав. Мешканці, вже й забувши, що таке сон, проводили сповнені страху, похмурі ночі. З неспання хворіли, а коли наростав страх, то й смерть не барилась. Та навіть удень, хоча сам привид і не з’являвся, перед очима, затримуваний у пам’яті, снувався його образ, тож і страх тривав, хоча самої причини не було. Врешті, опустілий, мовби засуджений на безлюддя, дім увесь був залишений одному цьому чудовиську. Було, однак, оголошено, що його при бажанні може хтось винайняти або купити, звісно, з тих, хто не знав би про таку ваду того дому.

Прибув тоді до Афін філософ Атенодор[199]. Потрапляє йому на очі те оголошення, він читає його. А почувши про підозріло низьку ціну, розпитує в чому тут річ. Дізнавшись достоту про все, однаково, навіть охочіше винаймає той дім. Коли вже поповзли сутінки, велить постелити собі у першому ж від входу приміщенні; каже подати собі таблички для писання, стилос, світильник. Відіславши своїх у глибину дому, сам він усього себе — і душу, й очі, й руку — налаштовує на писання, щоб незайнятий розум не витворював собі з почутого якихось образів чи безпричинних страхів.

Спочатку, як то завжди буває, дім заполонює нічна тиша. Потім чутно, як подзенькує залізо і гримотять кайдани. Він же не відводить від табличок очей, не відкладає стилоса, а лиш пильніше зосереджується на писанні, перекриваючи в такий спосіб дорогу слуху. Гримотіння посилюється, вже наче при самому порозі, вже гримотить у самому приміщенні. Озирнувся. Бачить і впізнає того привида, як його описували. Він стояв і подавав знак, як ото зазиваємо когось пальцем. Атенодор і йому кивнув: підожди, мовляв, допишу, — і знову, нахилившись над табличкою, взявся за стилос. А привид тим часом таки у нього над головою нетерпеляче дзвонить ланцюгами. Той знову озирнувся — і знову, бачить, привид зазиває його пальцем. Уже, не зволікаючи, бере світильник — і за привидом. Той ледь ступає, мовби обтяжений кайданами. Завернувши у двір, привид раптом щезнув — покинув свого супутника. Залишившись сам-один, той наскубав трохи трави й листя і позначив ними те місце, де щойно стояв привид. Наступного дня він звернувся до відповідних урядників, щоб ті звеліли розкопати позначене місце. Знаходять там міцно опутані ланцюгами кістки: тіло давно вже зотліло в землі, тож лише вони залишились у кайданах. Зібрали ті кістки й публічно поховали. Після цього похорону, проведеного за належним обрядом, потойбічна з’ява вже не навідувала того дому.

Тут я вірю тим, хто це стверджує, а ось це, про що зараз, — сам можу іншим стверджувати. Є в мене вільновідпущеник, доволі освічений. З ним на одному ліжку спав його молодший брат. Ось цьому, молодшому, здалося якось, що хтось, присівши на ліжку, підносить йому до голови бритву й таки з самої маківки зрізає жмут волосся. На світанку виявилося, що маківка у нього справді зголена, а жмут волосся — на долівці. Минув якийсь час, і такий самий сон, наче на підтвердження попереднього, приснився знову. Ще один хлопчик, який спав у педагогії разом з іншими, теж розповідав: проникли через вікна двоє якихось у білих туніках, зрізали йому уві сні волосся і, як пройшли через вікна, так через них і вийшли. Коли розвиднілось, виявилося, що й він обстрижений, а на долівці — волосся.

Нічого особливого після цього не трапилося, хіба те, що мене не оскаржили. А таки оскаржили б, якби довше прожив Доміціан, при якому це сталося. У його скриньці для книг знайшли таємне донесення, яке написав на мене Кар. А що оскаржені зазвичай відпускають волосся, то можна припускати, що зрізане волосся у моїх хлопців — знак того, що небезпека мене оминула.

Отож, прошу тебе, збери докупи всю свою вченість і добре зосередься на цьому предметі. Він вартий того, щоб ти довго над ним помізкував, та й я, гадаю, хіба заслужив того, щоб ти поділився зі мною своїми думками. Розмірковуй, як ти звик, наводячи доводи «за» і «проти» у цьому питанні, але одному таки надай перевагу, щоб і я вже не вагався, залишаючись у непевності, та я, власне, й звернувся до тебе з тим, щоб уже полишити сумніви[200]. Будь здоровий!

Лист 33

Пліній Тацітові — вітання

Віщую, і в тому віщуванні, переконаний, не хиблю: твої «Історії»[201] стануть безсмертними. Тим більше прагну (щиро зізнаюся), щоб і я був у них згаданий. Бо якщо дбаємо про те, щоб наше обличчя зобразив не будь-який, а таки найкращий митець, то чи не маємо бажати, щоб і нашим ділам пощастило на такого письменника, такого хвалителя, як ти? Кажу прямо, хоча це не могло пройти повз твою увагу, бо ж і документально засвідчено, — кажу, однак, ще раз, щоб ти ще більше повірив, як це мені буде приємно, якщо мій вчинок, тим значніший, чим був небезпечнішим для мене, буде оздоблений іще й твоїм хистом, твоїм свідченням.

Сенат призначив мене й Гереннія Сенеціона захисниками провінції Бетіки[202] проти Бебія Масси, а після засудження Масси постановив, щоб його маєтності перейшли у розпорядження держави. Сенеціон, дізнавшись, що консули мають намір зайнятися позовами, прийшов до мене і — «Як ми з тобою погоджено, — сказав, — виконали доручену нам справу звинувачення, так само підійдімо до консулів і попросімо, щоб вони не дозволили розтрачувати майно, яке зобов’язані охороняти». Я відповів: «Якщо ми — призначені сенатом захисники, то подумай, чи не виконали ми свого обов’язку з завершенням сенатського розслідування». — «Ти, — відповів він на те, — можеш у тій справі визначати для себе будь-яку межу, бо ж тебе з тією провінцією ніщо не в’яже, а я — і народився там, і квестором у ній був». Тоді я: «Раз ти твердо став на тому,