Ася Сергєєва - Суперечка на кохання. Отримати доньку тренера, Ася Сергєєва

Аліна

- Він не поводився, як «просто», він поводився, як «багато зайвих зубів». Більше не зустрічайся з ним, - вимогливо цідить Ведмідь.

Ти подивися на нього, розкомандувався.

- Я сама буду вирішувати, з ким мені спілкуватися, - твердо тримаюся.

- Маленька ще сама вирішувати. Навіщо тобі цей індик? Від нього отримаєш лише неприємності.

- Чомусь мені здається, що Гліб про тебе скаже щось подібне.

- Що? Ти ще з ним збираєшся бачитися?!

Ну і псих. Знову мою будку розхитує. На стіл мені закинув пакет.

- Все може бути. Тебе це не повинно хвилювати.

- Даремно ти, Аліно…

Мишко не доказує, бо мій тато підбігає до нас.

- Дарський, тобі куди лежак поставити? А який коктейль принести? Ти замовляй, ми зараз зробимо. Подумай, раптом ще чого треба тобі для того... для релаксу?

- Самвелу Маратовичу, ну навіщо мені лежак? - здивовано запитує Міша.

- Як навіщо? Відпочинеш тут, розслабишся. Ми з командою і довше на тебе почекаємо. Нічого, що всі зібралися і чекаємо, як дурні, на воротаря. Чому застряг тут, га?!

Ми з Ведмедем одночасно здригаємося. Коли мій тато гарчить, скла у вікнах тремтять.

- Ваша донька дуже смачну каву готує. На годинник не глянув, але все, за хвилину опинюся на полі. Дякую за каву, Аліно!

Пф! Неможливий хлопець. Спритно відмазався перед тренером і швидко понісся до своїх. Будь-що нальоту здатний вигадувати. І як йому вірити, коли скаже правду, а коли навалить на вуха локшину?

- Більше ніякої для них кави перед тренуванням. Обійдуться!

- Тату, але вони ж випрошують…

- Та знаю я цих розбишак, як причепляться іноді, - у тата з'являється усміхнений погляд. - Все одно тримайся. Готуй після тренування, а не раніше.

Обіцяю більше його футболістів не балувати. Тато йде. Заглядаю у паперовий пакет, який прилетів від Ведмедя. Ось і навіщо? Робити нічого? Поверну назад, як тільки з'явиться.

Витягаю голову. Перевіряю. Поки нікому не потрібна. Гаразд, ще раз у пакет зазирну. Десь моя ложечка валялася…

Через п'ять хвилин нічого повертати. Злизую останні краплі десерту. І запам'ятав адже. Ну й Ведмідь. Суворий, грізний, а смачненьким пригощає. Прокручуюся на стільці та натикаюся очима на дзеркальце. Отакої! Чому це я раптом заусміхалася, згадуючи Дарського?

А хто забороняє бачитися з Глібом? Хто нахабно вважає себе командиром?

Хмурю брови, губи щільніше стискаю. Перевіряю у дзеркальці. Майже вийшло. Дзуськи налякати тобі вдасться, Ведмедю. Бо частина генів передалися мені й від татка.

Коли проводжала Гліба, він ще раз повторив, що хоче запросити. Без перешкод у вигляді скажених футболістів, зміг все повністю доказати. Він не кликав мене відразу на побачення. Запросив вболівати за нього на чемпіонаті з плавання.

Чесно кажучи, я навіть не роздумувала. Водний чемпіонат збігається з моїм вихідним. Давно хотіла побувати на змаганнях плавців, згадати, як і я в дитячій збірній плавала.

Ну і найголовніше!

Там я з великою вірогідністю побачу, чи є у Гліба друга мітка у вигляді трикутника. Тому погодилася, обіцяла приїхати. Сподіваюсь, хоч одна інтрига незабаром розкриється. Залишиться тоді зірку знайти. Ех, відчуваю, це стане найскладнішим завданням.

***

А Ведмедя застати зненацька нелегко, зате чіпляється - не можна бачитися з Глібом, забороняє, гарчить. Мене навіть батьки спокійно відпустять побувати на спортивному змаганні. Нехай фанатками своїми командує! Поки не перевірю зірку, взагалі з ним нікуди не піду.

Все, вирішила так, і заспокоїлася.

Після роботи виходжу, подруга на телефонному зв'язку. Ми обговорюємо з нею, в яку поїдемо крамницю за купальниками. Після пляжу в компанії з красенями-плавцями, так подумали, що наші торішні купальники треба оновити. Раптом ще колись прийдемо, а там Гліб з друзями…

- Біля мене маленький вибір. Краще поїдемо в той великий торговий центр, де рюкзаки купували, - пропонує подруга, не забуваючи додати: - Там і перекусимо, я чула, багато нових кафешок відкрилося.

- Гаразд, поїдемо туди. Зараз на байк застрибну і швидко при…

- Що швидко? Приїдеш? Прилетиш? - добирає закінчення за мене Інна.

Я набираю через ніс якомога більше повітря. Поки не можу відповісти від шоку. Мій байк стоїть рівно, з колесами все гаразд. Але що це, трясця, відбувається?!

Звідки з'явився трос, причеплений до мого залізного друга?

- Очмані-іти... Хтось хоче викрасти мій байк, - приголомшено вголос кажу.

- Та ні, не викрасти. А ненадовго скористатися, - з припаркованої навпроти машини з'являється Ведмідь. Справа в тому, що машина у нього сьогодні інша, не відразу зрозуміла, чий позашляховик.

- Мишко! Ану швидко відчепив мій байк! Ти навіщо це зробив?

- Це не він, то все мітка, все зірочка, - на тому кінці заливається сміхом подруга.

- Я тобі пізніше подзвоню. На мій байк напав Ведмежатина і, здається, таки хоче вкрасти.

- Тебе чи байк?

Відключаюся. Сама хочу скинути трос, але він не піддається, накинуто кільце з замком. Здогадуюся, у кого я знайду потрібний ключик. І знаю, куди б я вставила його потім нахабі.

Міша підходить ближче. Знову його посмішка з найбільш підозрілих. Витягує руки і одним махом закидає мене на сидіння.

- Аліно, заспокойся. У мене не заводилася машина. Тільки пристебнув до твого байку - відразу допомогло. Давай так, ти мене зараз підкинеш в одне місце, там почекаєш і все. Відпущу тебе, Зірочко, ані шматочка не з'їм.

Та він знущається, чи що?!