Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

провадять, боротьбу з жандармами, коли він хотів кинулися в море, свою розпуку, коли він відчув себе переможеним, і холод рушничної цівки, що вперлася йому в скроню.

І потроху, як ото струмки, що попересихали за літо, наповнюються вологою, коли насуваються осінні хмари, і починають крапля по краплі оживати, граф Монте-Кріс­то відчув, як у грудях його крапля за краплею починає точитися жовч, що колись затопила серце Едмона Дантеса.

Від цієї хвилі не було для нього більше ні ясного неба, ні легких човнів, ні золотого сяєва; небо запнуло траурними хмарами, а коли перед ним виросла темна озіяка, що прозивалася замком Іф, він здригнувся, наче угледів примару смертельного ворога.

Вони були коло мети.

Граф Монте-Кріс­то несамохіть забився аж у кінець човна, хоча човняр лагідно повторював йому:

— Прибули, пане.

Граф Монте-Кріс­то згадав, як на цьому ж таки місці, цією скелястою стежиною провадили його вартові, підганяючи вістрями багнетів.

Колись той шлях здавався Дантесові нескінченним; граф Монте-Кріс­то вважав його дуже коротким; кожен помах весла, разом із бризками води, породжував мільйони думок і згадок.

Від часу Липневої революції замок Іф уже перестав бути в’язницею; тепер там була сторожа, що не давала возити контрабанду; біля брами стояв воротар, який зустрічав відвідувачів, що приїздили оглядати цей монумент Жаху, що став тепер просто визначною пам’яткою.

Граф Монте-Кріс­то знав усе це і все ж таки, коли він увійшов під ті склепіння, спустився темними сходами, коли його попровадили у підземелля, яке він захотів оглянути, мертвотна блідість укрила його чоло, і крижаний холод пронизав його серце.

Він запитав, чи не лишилося тут якогось давнього тюремника часів Реставрації, та виявилося, що всі вони пішли на пенсію або посіли інші посади.

Воротар, що водив його скрізь, був тут лише від 1830 року.

Його провели у його камеру.

Він знову побачив тьмяне світло, що промикалося крізь вузьку продухвину, побачив те місце, де стояло ліжко, яке вже забрали відтіля, а за ліжком ту діру, яку пробив панотець Фаріа, — хоч вона була й замурована, проте виділялася світлішим камінням.

Граф Монте-Кріс­то відчув, як ноги його задилькотіли, тож підсунув дерев’яний ослін і сів.

— Що розповідають про в’язнів цього замку, якщо не враховувати Мірабо? — запитав він. — Чи є якісь перекази про ці похмурі підземелля, адже як дивишся на них, то навіть не віриться, що люди могли ув’язнити сюди живу людину?

— Авжеж, мосьпане, — відказав воротар,— про цю самісіньку камеру мені розповідав тюремник Антуан.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся. Той Антуан був його наглядач. Він майже забув його наймення і риси його обличчя, та коли прозвучало це ім’я, він побачив його, наче живого: бородате обличчя, темну куртку і в’язку ключів, що їхнє бряжчання він, здавалося, й досі чув.

Граф Монте-Кріс­то обернувся, і йому здалося, ніби Антуан стоїть у глибині коридору, що здавався ще похмурішим у світлі смолоскипа, якого тримав воротар.

— Як хочете, я розповім, — сказав воротар.

— Еге ж, розкажіть, — відказав граф Монте-Кріс­то.

І притулив долоню до серця, щоб погамувати його несамовите калатання, із острахом готуючись вислухати оповість про самого себе.

— В оцій самій камері, — сказав воротар, — багато років тому жив один в’язень, дуже небезпечний чоловік, як мені казали, а головне, відчайдушний. І тією ж таки порою тут перебував ще один в’язень, священик, але той був смирний; він, бідолаха, із глузду зсунувся.

— Зсунувся? — перепитав граф Монте-Кріс­то. — А на чому?

— Він усім пропонував мільйони, якщо його випустять.

Граф Монте-Кріс­то звів очі до неба, та не побачив його: поміж ним і небесами була кам’яна перепона. Він подумав про те, що поміж очима тих, кому абат Фаріа пропонував скарби, і тими скарбами була не менша завада.

— Ті в’язні могли бачитися? — запитав він.

— Ні, пане, це було суворо заборонено; проте вони обминули ту заборону і прокопали хід з одної камери до іншої.

— А хто з них прокопав той хід?

— Молодий, звісно ж, — сказав воротар, — адже він був спритний і дужий, а сердешний панотець був уже старий, та й думки його плуталися.

— Сліпці!.. — пробурмотів граф Монте-Кріс­то.

— Одне слово, — провадив воротар, — молодий прокопав лазівку; а чим, то бозна, але все ж таки прокопав. Ось погляньте, сліди і зараз видно.

І він наблизив смолоскип до стіни.

— Еге ж, бачу, — сказав граф Монте-Кріс­то глухим від хвилювання голосом.

— Потім вони почали ходити один до одного. Чи довго це тривало? Ніхто цього не знає. Потім старий занедужав і помер. І що ж учинив молодий, як ви гадаєте?

— Розкажіть.

— Він переніс небіжчика до себе, поклав його на своє ліжко, обличчям до стіни, повернувся до порожньої камери, замурував отвір і заліз у лантух, де лежав мрець. Що ви про це скажете?

Граф Монте-Кріс­то заплющив очі і знову відчув на своєму обличчі дотик грубого полотна, ще й досі просякнутого смертним холодом.

— Він, бачите, гадав, — провадив воротар, — що в замку Іф мерців хоронять і, звісно ж, не кладуть їх у домовину; тож він збирався вилізти з-під землі; та, на його лихо, у замку був інший звичай; небіжчиків не ховали в землю, а простісінько припинали до ніг ядро і кидали в море; так і цього разу було. Нашого в’язня жбурнули в море; наступного дня в ліжку знайшли справжнього мерця, і все відкрилося; вартівники, що вкинули його в море, розповіли про те, про що не зважувалися сказати передніш: коли той лантух полетів униз, вони почули страшенний крик, який відразу ж заглушила вода.

Граф Монте-Кріс­то тяжко дихав, серце його болісно стискалося.

— Ні! — прошепотів він. — Ні! Я сумнівався тільки тому, що почав забувати; але тут рани мого серця знову відкрилися, і я знову прагну помсти.

— А більш нічого не відомо про того в’язня? — запитав він.

— Геть нічого, нічогісінько; бачите, або він упав плазом з висоти п’ятдесят футів і вбився…

— Ви сказали, що до ніг йому припнули ядро, то він мав упасти ставма.

— Або ж упав ставма, — провадив воротар, — і тоді ядро потягнуло його на дно, де він і лишився, сердега!

— Шкода вам його?

— Як по правді, шкода, хоч у морі він був як удома.

— Чому?

— А кажуть, ніби цей нещасний хлопчина був передніше моряком, якого посадили до в’язниці за бонапартизм.

— Правдо, — прошепотів граф Монте-Кріс­то, — із волі Божої спливаєш ти над водами і над полум’ям! Пам’ять про бідолашного моряка ще жива, про його лиху долю розповідають вечорами біля коминка, і всі здригаються, коли він розтинає повітря і поринає в морську безодню.

— А його наймення ви знаєте? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Та де ж там! — сказав воротар. — Він тут значився просто за номером тридцять чотири.

— Вільфоре, Вільфоре! — пробурмотів граф Монте-Кріс­то. — Оце ти, либонь, і повторював собі, коли моя примара тривожила тебе безсонними ночами.

— Хочете далі поглянути, мосьпане? — запитав