Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Так, покажіть мені камеру божевільного священика.

— Номера двадцять сьомого?

— Еге ж, двадцять сьомого, — повторив граф Монте-Кріс­то.

І йому здалося, ніби він знову чує голос Фаріа, який, у відповідь на прохання назватися, гукнув йому крізь мур той номер.

— Ходімо.

— Зачекайте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — мені хочеться ліпше розгледіти цю буцегарню.

— Це дуже до речі, — сказав воротар, — а то я забувся взяти ключі від тієї камери.

— То підіть по них.

— Я залишу вам смолоскип.

— Ні, візьміть його з собою.

— Але ж вам буде темно.

— Я пречудово бачу в пітьмі.

— Ти ба! Геть як він ото.

— Хто?

— Номер тридцять чотири. Кажуть, він так звик до пітьми, що міг би розгледіти голку в найтемнішому закутку своєї камери.

— Йому потрібно було десять років, щоб дійти до цього, — прошепотів граф Монте-Кріс­то.

Провідник пішов, забравши із собою смолоскип.

Граф Монте-Кріс­то сказав правду: за декілька секунд він почав розрізняти все у пітьмі, наче в денному світлі. Тоді він роззирнувся довкруги і по-справжньому впізнав свою камеру.

— Авжеж, — сказав він, — ось той камінь, що на ньому я сидів. Ось і слід від моїх плечей на стіні! Ось і сліди моєї крові, вони лишилися тут від того дня, коли я хотів розтрощити собі голову об мур!.. Ось числа… я пам’ятаю їх… якось накреслив я їх, коли лічив роки життя мого батька, думаючи, застану я його живого чи ні, і роки Мерседес, думаючи, буде вона ще вільна чи ні… Коли я скінчив ті підрахунки, у мене промайнула надія… Ні голоду не передбачав я, ні зради!

І гіркий регіт вихопився з його грудей. Наче уві сні, промайнули перед ним похорони його батька… Мерседес, що йде до вівтаря!

На іншому мурі йому впав ув око напис. Він і досі чітко білів на зеленкуватому тлі.

— «Боже, — прочитав граф Монте-Кріс­то, — збережи мені пам’ять».

— Так, так, — вигукнув він, — ось що благав я в Бога останніми роками. Не волі я просив у молитвах, а благав зберегти мені пам’ять, адже я боявся збожеволіти і все забути; і ти зберіг мені пам’ять, Господе милосердний, і я нічого не забув. Дякую тобі, Господе!

Цієї миті на стінах затанцювало світло смолоскипа; то брався сходами воротар.

Граф Монте-Кріс­то пішов йому назустріч.

— Ідіть за мною, — сказав той.

Підземним коридором вони пройшли до інших дверей.

В абатовій камері спогади знову накотили на графа Монте-Кріс­то.

Спершу йому впав ув око меридіан на стіні, за допомогою якого панотець Фаріа вираховував час; потім він помітив рештки ліжка, де вмер бідолашний в’язень. Замість жаху, що його він відчував у своїй камері, тут його охопило ніжне й тепле почуття, почуття безмежної вдячності, і в очах його забриніли сльози.

— Оце тут мешкав божевільний абат, — сказав провідник, — а он відтіля приходив його сусіда. — І він показав на пролом, який із цього краю не замурували. — Із кольору каміння, — провадив він, — один учений зробив висновок, що в’язні ходили один до одного років із десять. Що ж, не дуже весело збули ці бідолахи десять років!

Дантес дістав із кишені декілька дукатів і простягнув тому чоловікові, який, нітрохи не знаючи його, двічі його пожалів.

Воротар узяв гроші, та, у світлі смолоскипа, побачив, що гість замість кількох дрібняків чомусь дав йому чималеньку суму.

— Пане, — сказав він, — ви помилилися.

— Як?

— Ви дали мені золото.

— Знаю.

— Знаєте?

— Так.

— Ви даєте мені ці дукати?

— Так.

— І можу лишити їх собі по совісті?

— І по честі, — відказав граф Монте-Кріс­то, зацитувавши Гамлета.

Воротар приголомшено глянув на нього.

— Пане, — сказав він, не вірячи своєму щастю, — я не розумію, чим це заслужив на таку щедрість.

— Дуже просто, друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я сам був моряком, і ваша розповідь дуже зацікавила мене.

— Якщо ви вже такі щедрі, мосьпане, — сказав воротар, — то я можу вам дещо запропонувати.

— А що ви мені запропонуєте? Мушлі, плетені кошички? Ні, дякую.

— Ні, ні, пане; ці речі стосуються моєї розповіді.

— Та невже? — вигукнув граф Монте-Кріс­то. — І що ж воно таке?

— Було так, — сказав воротар. — Я собі подумав: у камері, де людина збула п’ятнадцять років, завжди можна щось знайти, і почав обстукувати мури.

— А й правда, — сказав граф Монте-Кріс­то, згадавши абатові схованки.

— Після довгих пошуків, — провадив воротар, — я помітив, що біля узголів’я ліжка і під коминком камінь дудонить лунко.

— Ага, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Я вийняв камінці і знайшов…

— Мотузяну драбинку і знаряддя? — вигукнув граф Монте-Кріс­то.

— А ви звідки знаєте? — здивувався воротар.

— Я не знаю, а просто здогадався, — сказав граф Монте-Кріс­то, — бо зазвичай у схованках в’язнів знаходять отакі речі.

— Авжеж, мосьпане, — сказав провідник, — мотузяну драбинку і знаряддя.

— То вони у вас? — вигукнув граф Монте-Кріс­то.

— Ні, пане, я продав їх відвідувачам; проте дещо в мене й лишилося.

— І що ж воно таке? — нетерпляче запитав граф Монте-Кріс­то.

— Якась книга, написана на клаптях полотна.

— Та невже, — вигукнув граф Монте-Кріс­то, — в тебе є ця книга?

— Може, це і не книга, — сказав воротар, — та принаймні вона в мене.

— Біжи по неї, друже мій, — сказав граф Монте-Кріс­то, — і якщо це те, про що я думаю, то ти не пошкодуєш.

— Біжу, мосьпане.

І воротар вийшов.

Тоді граф Монте-Кріс­то став навколішки перед рештками того ліжка, яке смерть учинила для нього вівтарем.

— О другий мій батьку,  — сказав він, — ти, якому я завдячую свободою, знаннями і багатством; ти, що, немов найвища істота, володів таємницею добра і зла; якщо у глибині могили від нас залишається те, що відгукується на голос тих, що живуть на землі; якщо після перетворення тіла щось живе ще літає там, де ми так любили і так страждали, то заклинаю тебе, шляхетне серце, високий розуме, прониклива душе, в ім’я батьківської любові, яку ти подарував мені, у ім’я синівської відданості, яку я почував до тебе, єдиним словом, знаком, об’явленням розвій мої сумніви, бо якщо не заступить їх віра, вони обернуться на каяття.

Граф Монте-Кріс­то схилив голову і склав долоні.

— Ось вона, пане, — пролунав позаду голос.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся й обернувся.

Воротар простягав йому клапті полотна, що на них абат Фаріа закарбував усі скарби свого знання. То був рукопис його великої праці про державну владу в Італії.

Граф Монте-Кріс­то вхопив їх, і погляд його впав на епіграф: він прочитав: «Ти вирвеш зуби драконові й розчавив левів, — сказав Господь».

— Ось відповідь! — вигукнув він. — Дякую тобі, батьку, дякую.

І, діставши з кишені гаманця, де було десять тисяч франків, він сказав:

— Тримай.

— Це мені?

— Так, але за умови, що ти відкриєш його, аж як я поїду звідси.

І, сховавши за пазухою віднайдену реліквію, що дорожча була для нього понад усі світові скарби, він вибіг